Сурченко О.С.
№ 4 2017
Історичне відтворення економічно-господарського розвитку запорозьких земель і Передмістя Нової Запорозької Січі за свідченнями очевидців
Сурченко Олександр Сергійович
- молодший науковий співробітник відділу науково-просвітницької роботи Національного заповідника «Хортиця», член Запорізької обласної організації Національної спілки краєзнавців України
Час існування останньої Нової Запорозької Січі на р. Підпільній (1734-1775 рр.) доволі складний і цікавий. Козаки, перебуваючи на південно-західному кордоні Російської імперії, мали захищати державу від нападу в першу чергу ногайських і кримських татар.
У цей час, особливо починаючи з правління Катерини ІІ (з 1762 р.), йде процес посилення централізації імперії, ліквідації місцевих автономій, створення єдиної для всіх системи управління. Не були виключенням і українські козацькі землі.
Так, у 1764 році ліквідовано інститут гетьманства Лівобережної України, в 1765 році – розформовано козацькі полки на Слобожанщині й створено Слобідсько-Українську губернію (з 1780 р. Харківську), у 1782 році на території Гетьманщини скасовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на 3 намісництва.
Запорозька козацька республіка зі своїми свободами (обрання Кошової старшини, вирішення важливих питань на Радах та ін.), вільною економічною політикою (право безмитної торгівлі, несплата податків), прийняттям до лав козацтва селян-втікачів, участю запорозької сіроми у гайдамацькому русі, не вписувалась у формат російської імперської політики. Тому, не є дивним, що 1775 року, після вдалої для Росії війни проти Османської імперії і підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору, настала черга ліквідації й Запорозької Січі, із захопленням всіх запорозьких вольностей.
Зменшення прав і територій підконтрольних Війську Запорозькому Низовому відбувалось ще задовго до ліквідації Січі. Так, 1751 року на території Буго-Гардівської паланки було створено у складі двох піхотних полків адміністративно-територіальну та військову одиницю – Нову Сербію (за етнічним складом з сербів, болгар, волохів, греків), в першу чергу для боротьби з гайдамаками, улюбленим місцем яких був Чорний ліс, розташований на новосербських землях [13, с. 409-410]. У 1752 році Новослобідський козацький полк, заселений українцями, на вимогу російської влади було передислоковано з території Нової Сербії, велася боротьба з гайдамацтвом, відбувалась постійна конфронтація з запорожцями [13, с. 414-415]. На північно-східному прикордонні запорозьких земель 1753 року створено Слов’яносербію (в основному з сербів і волохів) [13, с. 541].
За сорок один рік існування Нової Січі запорозькі козаки брали участь у двох російсько-турецьких війнах (1735-1739 рр. та 1768-1774 рр.) на боці Росії. Проте, між бойовими діями були роки миру, які не мали впливу на політичні процеси, на відстоювання своїх територій, тому запорожці в цей час активно займаються економічною діяльністю, в якій вони дійсно досягли значних успіхів.
Центром економічного життя Запорожжя, в першу чергу торгівлі й ремесла, стало Передмістя Січі. У статті зроблена спроба відтворити економічно-господарчий розвиток запорозьких земель і Передмістя Нової Запорозької Січі за описами сучасників XVIII ст.
Низове козацтво привертало величезну увагу очевидців, серед яких були військові, вчені, мандрівники, службовці та інші. При написанні роботи використані матеріали тих, очевидців, хто безпосередньо перебував на Січі або на території запорозьких земель і також тих, хто зі слів інших записував відомості про козаків.
Одна з найцінніших праць з історії низового козацтва XVIII ст. – «История о казаках запорожских» С. Мишецького [7]. Інженер-підпоруччик князь Семен Іванович Мишецький перебував на Січі 4 роки з 1736 по 1740 рр. для здійснення будівельних робіт [7, с. 11] і мав змогу особисто побачити життя, побут запорозьких козаків. У роботі Мишецького докладно і всебічно висвітлена інформація про устрій Січі, проведення Рад, звичаї, побут, покарання, господарчо-економічний розвиток, топографія краю та ін. Але все ж таки автор був чужинцем на Січі і зрозуміти всі особливості життя козацтва не міг, тому багато що він описує з подивом. Також у роботі часто трапляється сумнівна інформація, легенди, перебільшення, неточні дати історичних подій та інше. До роботи слід ставитись критично. Та попри все, роботу Мишецького важко переоцінити, вона чи не єдина в своєму роді, написана людиною, яка доволі довгий час перебувала безпосередньо на Січі, і була базовою для майже всіх компіляторів, дослідників історії запорозького козацтва XVIII ст.
Цікавий, і доволі інформативний опис залишив нам Іван Афанасійович Чугуєвець: «Описание Запорожской Сечи, состоящее в четырех разделениях, показующих положение Сечи всех оной земель с выгодами и лесными дачами, також соединение татар и происходимое от оного запорожцам разорение», який датовано 1766 роком [14, с. 1854-1864]. Чугуєвець вступив у Військо Запорозьке 1745 року, пізніше обирався військовим писарем, у 1762 році перейшов на службу в Державну колегію іноземних справ у чині колезького асесора, був прикордонним комісаром у Слідчий комісії з Кримом від Київської губернської канцелярії [13, с. 646]. І. А. Чугуєвець, сам був запорозьким козаком і доволі докладно описав Січ та козацькі землі, основну ж увагу приділяв конфліктам з ногайськими татарами, які заходили на зимівку в «запорозькі дачі» і завдавали козакам значних збитків.
У томі XIV «Записок Одесского общества истории и древностей» є цінна збірка документів, складена А. Андрієвським «Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 г.» [1], зокрема частина XV 1749-1750 гг. Переписка о воздержании запорожцев от своевольств. Описание выборов в Запорожьи, представленное секунд-майором Никифоровым и мнение ген.-губ. Леонтьева, каким «найлучшим способом, доброй порядок в войске запорожском учредить» [1, с. 455-483]. Секунд-майор Олександр Нікіфоров перебував на Січі для збору інформації «каким бы образом запорожских козаков от своевольства удержать и чинимое ими злодество пресечь» [1, с. 455]. Нікіфоров доволі докладно описує Різдвяну Раду на Січі на початку 1749 року [1, с. 457-461], є інформація про сам хід Ради, про повстання сіроми і певний матеріал, що стосується передмістя Січі.
Після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору складено «Топографическое описание доставшимся по мирному трактату от Оттоманской Порты во владение Российской Империи землям, 1774 года» [10], автор роботи, ймовірно, інженер-підполковник Томілов [10, с. 166]. Дуже детально описується територія від порогів Дніпра аж до його виходу в лиман і Чорне море, межиріччя Дніпра та Південного Бугу, всі дрібні річки, судноплавство, характеристика клімату, ландшафту, флори та фауни регіону. Є інформація щодо козацьких зимівників, промислів, торгівлі та ще багато цінного матеріалу.
Особливе місце серед джерел з історії Нової Запорозької Січі є усна оповідь колишнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа [11]. М.Л. Корж народився 1731 року в Нових Кодаках, з 7-річного віку перебував на Січі [11, с. 2], отже, був безпосереднім свідком всіх подій часів Нової Січі. В оповіді з питань господарчо-економічного життя запорожців даних доволі мало, але багато важливого етнографічного матеріалу: звичаї, побут, вбрання, харчування, покарання, козацький фольклор, прислів’я та ін. Але все ж таки оповідь записувалась архієпископом херсонським і таврійським Гавриїлом, 1828-1831 рр. [13, с. 302], коли Коржу вже було майже 100 років і Січі не існувало більше ніж 50, час робив свою справу й інформація місцями є доволі фантастичною, наприклад що по 600 і більше козаків могло вміщатися в кожному курені під час обіду [11, с. 36] та ін. Тим не менше, оповідь Коржа, як єдиного запорожця, який залишив нам свої спогади, є унікальною в своєму роді і має величезне значення при дослідженні історії запорозького козацтва в останній час свого існування.
Рибальський промисел козаків докладно висвітлено двома академіками Санкт-Петербурзької академії наук І. А. Гільденштедтом [3] та В. Ф. Зуєвим [5]. Гільденштедт І. А. подорожував берегами Дона та Азовського моря, а Зуєв берегами Дніпра. В роботах академіків повною мірою розкрито питання рибальства у південній частині запорозьких вольностей, описуються всі види риб, способів їх обробки, знаряддя рибальства, торгівля рибою та ін.
Герхард Фрідріх Міллер був академіком Санкт-Петербурзької академії наук, державним історіографом Російської імперії. Його основні роботи присвячені запорозькому козацтву представляють невеликі статті, «О малороссийском народе и запорожцах», «О запорожцах», «Краткая выписка о малороссийском народе и запорожцах» надруковані у Москві 1846 року. В одному виданні [6], глибокого аналізу проблематики Міллер не проводив, його мета була, скоріше за все довести необґрунтованість заяв запорожців щодо прав на свої права та землі, доводив що грамота Стефана Баторія та універсал Богдана Хмельницького – це підроблені копії [6, с. 43-45], і таким чином, доводив легітимність ліквідації Січі. Питань господарчо-економічного розвитку запорожців Міллер майже не торкається.
Учасник російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Христофор Герман Манштейн був знайомий особисто з запорозькими козаками і у своїх «Записках о России» залишив невелику згадку про козаків і, зокрема, окремо про запорозьких [4, с. 13-15], але інформація доволі обмежена і приблизна. Схоже за змістом і також не відрізняється інформативністю повідомлення англійського посла у Петербурзі Клавдіуса Рондо [8].
У роботах Іогана Готліба Георгі [2], Олександра Рігельмана [9] та Жан-Бенуа Шерера [12] окремі розділи присвячені запорозьким козакам, але вони мають більшою мірою компілятивний характер і дані запозичені, в основному, з роботи князя С. Мишецького [7], але частково відрізняються і також потребують детального вивчення.
Нова Запорозька Січ складалась з трьох частин: Кошу, головної частини козацької столиці, фортеці, де розташовувались курені, церква та всі військово-адміністративні будівлі, торгово-ремісничого передмістя та Новосіченського рентраншементу.
І. Г. Георгі так описував Січ: «Сечь или главное укрепленное место жилищ Козаков Запорожских, не должно представлять себе местом, по подобию города, порядочно выстроенным и правильно укрепленным. Оная была сборное место, застроеннная без всякаго порядку, частию деревянными избами, а частию и мазанками, весьма мало похожими на домы, строемые в Росии. Во круг сего селения сделан был земляный насып, и на оном, в нескольких местах, раскаты, где стояли пушки» [2, с. 356].
До Кошу примикало торгово-ремісниче передмістя (сучасники також називали його форштадтом, слободою) де за свідченнями асесора Чугуєвця розташовувалось: «до пяти сотъ куренных казачьихъ, торговыхъ и мастеровыхъ домов» [14; с. 1854].
Під час заснування останньої козацької столиці, російськими військами був збудований так званий Новосіченський ретраншемент – укріплення де базувалась російська залога. О. Рігельман стверджує, що начебто ретраншемент був зведений для захисту передмістя: «К Сечи оной, для прикрытия их предместья, во время Турецкой войны от 1736 году, пристроено полевое земляное укрепление, а для политических резонов к содержанию при оной гарнизона, сделан замок, примыкающейся к городу и ко укреплению предместнаго по фортификационному устройству» [9, с. 74]. Але насправді ретраншемент створено для контролю над запорожцями, про це чітко і ясно свідчить І. Георгі: «Но в последнее время существования Сечи, велено было от правительства Российскаго построить в Сечи правильную крепостцу, и быть в оной Комменданту с несколькими ротами регулярнаго Российскаго войска, для удержания Козаков в надлежащем порядке и изполнении предписаний от Правительства Верьховнаго» [2, с. 356].
На передмісті Січі розташовувався базар з торгівельними рядами і лавками, ремісничими майстернями та будинки, де проживали «купецкие и мастеровые люди». Передмістя було захищено ровом та валом і з’єднувалось з Кошем, за свідченням секунд-майора О. Нікіфорова, дзвіницею «которая стоит над самым рвом и служит за башню» [1, с. 460]. Саме тут стояли козацькі литаври, поруч з двома ганебними стовпами, про що зазаначає князь С. Мишецький: «политавры лежат на базаре, где у них зорю бьют, по два столба у которых воров привязывают» [7, с. 40]. Коли ж треба було провести Раду на Січі то литаври відносили до майдану, ставили біля церкви і в них били, таким чином скликали товариство [9, с. 76].
Експозиція «Військова пушкаря» на Запорозькій Січі. Національний заповідник «Хортиця»
Пушкарня також знаходилась на передмісті Січі [1, с. 460].
Про кількість людей які перебували в торгово-ремісничій частині запорозької столиці сучасники майже не згадують, лише О. Нікіфоров, описуючи заколот сіроми на початку 1749 року, говорить: «Как скоро базарные о таковом бунте проведали, тогда, ради защищения себя и недопущения до разорения, тотчас собрались с ружьем и с дубьем до четырехсот человек и оных бунтовщиков, не допуская их до намереннаго дела, встретили при самой колокольне и вон из городка в форштат не выпустили» [1, с. 460-461]. Але тут згадуються до чотирьохсот чоловік, які чинили збройний опір, можна зробити припущення, що це далеко не вся кількість людей на передмісті, насправді їх могло бути в декілька разів більше. Тут були, як запорожці, торговці та ремісники, а також іноземці, в основному купці, які приїжджали на Січ, а саме: росіяни, українці, греки, вірмени [1, с. 460] татари, турки, євреї [7, с. 22] та ін.
На передмісті розташовувались будинки (избы) та лавки, які знаходились у власності певного куреня і здавались «шинкарям и краморам в наем» [7, с. 51], тобто, в першу чергу торгівцям, які могли бути як запорозькими козаками так і іноземцями.
Передмістя Нової Січі було ремісничим центром всіх Вольностей Запорозьких. В описах сучасників XVIII ст. згадуються професії «мастеровых людей»: слюсарі (слесари), ковалі (кузнецы), кравці (портные), шевці (сапожники), теслі (плотники), котрі живуть на передмісті «вне замка, а чи селятся також де с прочими Казаками в куренях» [7, с. 48] «и оные мастеровые люди все, по их казацкому манеру и обыкновению, свои работы отправляют всегда с заплатою; и без заплаты ни кому оные ничего не повинны делать» [7, с. 47]. І. Георгі зазаначає, що вони не були військовозобов’язаними «они, ради своего ремесла, не были наряжаемы в походы» [2, с. 360].
О. Рігельман так характеризує січових ремісників, що проживали на передмісті і зазаначає що їх становище і харчування було значно кращим, ніж у звичайних січовиків, що проживали по курінях: «Козаки же, находившиеся, в Сечи, жили все в своих куренях, а кои зажиточные и домы свои имели, жили в предместье. Из оных почти все имели свои промыслы, варили мед, пиво, браги, разные ремесла, шинкарство и крамарство. Оные пищу в куренях уже не имели, но всякой от своего промыслу в доме своем питался и пред куренными гораздо изобильнее, как то хорошею пищею и хлебом довольствовались» [9, с. 81].
Також окрім зазначених вище професій ремісників на Січі перебували зброяри, що виготовляли козакам рушниці та шаблі [8, с. 446], а також кулі і порох, але останній був не кращої якості і його козаки закупали за межами своїх вольностей, про що свідчать майже всі сучасники і, зокрема, князь С. Мишецький: «их казацкие рушницы или флинты делают при их Сече; а порохъ и свинец покупают в Польше и в Малороссии; и хотя оной порохъ сами делаютъ, токмо весьма не хорош» [7, с. 56].
Будівлі передмістя Запорозької Січі в Національному заповіднику «Хортиця»
Торгівля була однією з найважливіших складових економічного життя низового козацтва. Запорозькі вольності та Січ розташовувались на перехресті важливих торгівельних шляхів. Про значення торгівлі для запорожців говорить І. Георгі «Живущие в Сечи Козаки, бывшие в толь дальнем разстоянии Малороссийских и Польских городов Воеводств пограничных, Брацлавскаго, Подольскаго и Волынскаго, конечно претерпевали бы недостаток в съестных припасах, не пашучи у себя земли, если бы соседи со всех сторон к ним потребнаго не привозили, или из Козаков не было бы таких, кои купле продажею не промышляли» [2, с. 360]. На січовому передмісті активно велась торгівля з усіма сусідніми державами, товари на Січ привозились з Росії, Польщі, Угорщини, Семиградського князівства, Молдавії, Крима та Туреччини [2, с. 367], також і звичайно в першу чергу з Лівобережної (Гетьманщини, Малоросії) та Правобережної (Польської) України, які на той час входили до складу Російської імперії та Речі Посполитої.
І. Георгі детально описує що саме продавалось на січовому базарі: «В замке Сечевом или крепостце были построены на площади торговые ряды, в коих, сверьх хлеба, муки, круп, мяса, масла, меду и прочих сьестных вещей, продавалися всякия шелковыя ткани и сукна, полотно, мягкая рухлядь, золотые и серебреныя позаменты и прочия надобныя для Козаков вещи. В шинках продаваемо было вино хлебное и виноградное, водка, пиво и мед ставленый» [2, с. 360]. Г.Ф. Міллер зазаначає, що торгівля велась безмитно і гроші в російську казну не сплачувались, перелічує деякі товари, що йшли за кордон: «...имея они дозволение для собственнаго их содержания привозить в Сечь всякия их потребныя вещи безпошлинно, по несостоянию там таможень, отпускают без платежа в казну пошлин, за границу холст, железо, канат, масло и прочее, равным образом и ввозимые Турками разные на их судах в Сечь товары» [6, с. 55]. Тобто, можемо побачити, що запорозькі вольності були зоною вільної торгівлі, козаки мали преференції і звільнялись від митних зборів.
Найголовніші експортні товари запорожців були риба і сіль. «Главнейший же промысел Запорожских Козаков состоял в торговле солью и рыбою, получаемою ими тогда из Крыму» [2, с. 370]. Про значення і масштаб рибного промислу і торгівлі говорить М. Корж «А также и рыбные ловли были у них чрезвычайныя, в Днепре, по озерам и по лиманам, а особливо в Тилигуле, на Кинбурнской косе, около лимана и на Тендре такое великое изобилие, что не только вся украйна Запорожская ею обогащалась, но и Польща вся, и Гетманщина и прочие околичные жители довольствовались рыбою от Запорожских рыбных заводов» [11, с. 38-39].
Експозиція «Традиційні промисли козаків». Запорізька Січ на о. Хортиця
Автор «Топографического описания...» так описує видобування солі запорожцями на Кінбурнській косі і торгівлю нею в останні роки існування низового козацтва: «Соленых озер в сем округе между кочугурами множество, только все малы и не в каждом ежегодно соль садится. Сбирали ее от стороны или от берегу Чернаго моря почти до половины ширины из Ачакова турки, а от Лимана запорожские казаки. В прошлом 774 году из 78 озер соль выбирали, и запорожцы перевозят лодками на правой берег Днепра, более к Таниславову мысу и солонцам, а иногда и в Cече, куда приезжая из Польши промышленники покупают, а более меняются на товар или на вино. Примечательно, что в год до 1000 воловых возов оной в Польшу отпустится; покупают также и малоросcияне из Елисаветградской провинции» [10, с. 170].
Товари на Січ привозились як сухопутним шляхом, так і водою. Переважала звичайно ж сухопутна торгівля, але значна частка привозилась з території Османської імперії водними шляхами, з іншої – північної сторони торгівлю по Дніпру унеможливлювали пороги. «Подпольная речка так глубока, что лодки Запорожския проходили ею в Днепр, а Днепром в лиман, а из лимана в Черное море, а также и Греческие лодки с бакалиею и прочими товарами приходили сим же путем до Сечи, но далее пройти не могли Днепром по причине порогов» [11, с. 11]. Торгівля могла вестись на Січі як бартером, про що зазначалось вище, так і за гроші, про що свідчить І. Георгі: «Из Турции приходили к Сечи купеческие корабли, кои там легко сбывали свои товары, а как мало в Сечи находили таких товаров, коими бы можно было им нагрузиться паки, то большею частию вывозили за товары свои от туда деньги наличныя» [2, с. 367].
Торгівля контролювалась Кошем. І хоча митні збори до російської казни не сплачувались, але купці, котрі приїжджали до Січі, мали обов’язково сплатити певне мито на користь старшини. Ось свідчення князя С. Мишецького з цього приводу: «Доходы онымъ имеются нижеследующие: приезжающия из Малороссии, из Польши, из Крыму ватаги с разными товаров продажами, яко: с виномъ белымъ и водкою, съ мукою и прочимъ харчевым припасомъ, то со всякой куфы или бочки, берут на войсковую Старшину по рублю; тут же часть и довбышу и пушкарю даютъ. А кто из их войска Казаки, оное вино купят, или хозяин тамо будет продавать, то прииужден дать Кошевому ведро, а по их званию кварту; судье другую, писарю третью, асаулу четвертую, довбышу и пушкарю пятую, на церковный обиход шестую, атаманам куренным всем седьмую; а оное у них берется все из десяти куф, и прозывается оное поставное вино. Тут же тому хозяину от всего войска покажут цену, по какой ему продавать кварту. Да оные ж приезжающие с мукою и с прочим, а наиболее, что из Крыму, с разными Турецкими товарами, приносять Кошевому и прочей Старшине, ото всякой ватаги по товару... Також, от шинкарей, брагарников, мясников, калашников бывает им войсковым Старшннам, медом, пивом, брагою или бузою, мясом и калачами презентъ, по ихъ расположению» [7, с. 48-50].
Кош назначав ціни, за якими мали продаватись товари на січовому базарі, а особливо, алкогольні напої, якщо торгівець, шинкарь завищував вартість, то його з дозволу старшини могли пограбувати: «Ежели шинкари, краморы, или мясники будут продавать свои товары дорого, или вино продают не против поставной цены, то от войсковой Старшины или от атаманов, дается позволение оных краморов, шинкарей и мясников, кто изъ них будет виноват грабить. И Казаки собравшись гуртомъ, человек со сто и более, и будутъ грабить; что найдут, то все себе берут, а вино пьют и по улице льют, и куфы с вином рубят и дны выбивают, и хотя деньги или платья найдутъ, то все себе берут; також у краморов и мясников все, что есть, теми ж мерами забирают» [7, с. 58-59]. Також кошовий отаман міг на свій розсуд заборонити на певний час торгівлю алкогольними напоями в шинках, такий випадок стався під час заколоту сіроми на Січі на початку 1749 року, щоб припинити безладдя, про що свідчить О. Нікіфоров «... день прошел без всякаго мятежа и пьяных редко было, понеже кошевой отаман во всех шинках винную продажу запретил» [1, с. 461].
На Січі існувала традиція коли на великі свята люди різних професій, що перебували на передмісті Січі дарували кошовому отаману та іншим старшинам подарунки: «Кожен рік на Великдень та на Різдво збиралися купці, ремісники, шинкарі, причому люди різних професій окремо. Кожна група купувала дві або три лисячі та оленячі шкури, які вони дарували кошовому. Цей дарунок вони називали татарським словом «ралець». У відповідь кошовий повинен був частувати їх горілкою, фруктами та медом, і вони напивалися й наїдалися досхочу. Назавтра вони йшли з дарунками до генерального судді, на третій день до генерального писаря, а на четвертий до осавула» [12, с. 171].
Серед алкогольних напоїв, що продавались в шинках та вживались запорожцями, перелічуються: горілка (хлібне вино), вино, пиво, брага, медовуха. Зацікавленість викликає напій, котрий згадується С. Мишецьким, як «хлебное вино варенное с медом» [7, с. 54], О. Рігельманом «взварец − взварное вино с медом и сбитнем» [9, с. 80], мова йде про напій варенуху, більш детально його описує М. Корж «варенуху варили пополам т. е. водку с медом, клали в нее перец и «сушь» из разных фруктов, который напиток у Запорожцев был в великой моде и за особенное угощение почитают, если в чием доме варенухою подчуют» [11, с. 31], тобто, щось на зразок відомого напою глінтвейн, але за основу бралось не вино, а горілка.
Таким чином, підсумовуючи, слід сказати, що сучасники XVIII ст. залишили нам доволі значний матеріал, проаналізувавши який, можна відтворити загальну картину, про те, що собою представляло саме передмістя Нової Запорозької Січі, та як складались торгово-економічні та промислово-ремісничі відносини низового козацтва.
За розмірами, передмістя переважало головну частину Січі – Кіш, тут розташовувалось близько п’ятисот будинків, де жили, торгували, займались ремеслом купці, торговці та представники різних професій. Передмістя з’єднувалось з Кошем вежею, дзвіницею і було захищено ровом та валом, з іншого боку до нього примикав Новосіченський ретраншемент, де базувалась російська залога з комендантом на чолі. Саме в цій частині Січі розташовувалась пушкарня, два ганебні стовпи для покарання злодіїв, поруч з яким стояли литаври (козацькі ударні інструмети, один з запорозьких клейнодів, биттям в які скликались Ради). У власності куренів були деякі будинки та торгівельні лавки, які здавались в оренду. Значна частина козаків проживала і харчувалась окремо на передмісті, але вони також, як і інші запорожці були приписані до певного куріня. Серед професій ремісників, згадуються ковалі, слюсарі, кравці, швеці, теслі, зброяри та ін. Доволі активно на передмісті велась торгівля, існував базар де розташовувались торгові ряди, можна було придбати все необхідне. Товари привозились з усіх сусідніх держав, згадується значна кількість іноземців, що перебували на Січі для торгівлі, окрім росіян та українців, турки, татари, греки, вірмени, євреї. На передмістя купці приїжджали, як сухопутним шляхом, так і водою, човни, в основному турецькі, проходили Дніпром, потім через річку Підпільну до самої Січі. Головні експортні товари запорожців: риба та сіль. Торгівля контролювалась Кошем, велась безмитно, в російську казну гроші не сплачувались, але торгівці, що прибували до Січі мали сплатити певне мито на користь старшини. У шинках продавались алкогольні напої, такі як горілка, вино, брага, пиво, медовуха і відомий ще один цікавий, суто козацький напій – варенуха.
Тобто, передмістя Нової Запорозької Січі дійсно було самодостатнім, найбільшим за розміром та значенням центром економічного життя, ремесла і торгівлі всіх вольностей Запорозьких у XVIII ст.
Джерела та література
1. Андреевский А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 г. Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1888. – Т. 14. – С. 283-715
2. Георги И. Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. – Ч. 4. – СПб., 1799
3. Дневник путешествия в южную Россию академика С.-Петербургской Академии Наук Гильденштедта в 1773-1774 г. // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. 11. – Одесса, 1879. – С. 180-228
4. Записки Манштейна о России 1727-1744. – СПб., 1875. – 392 с.
5. Зуев В. О бывших промыслах запорожских казаков, а наипаче о рыбном // Месяцеслов на 1786 год. – CПб., 1786. – C. 1-16
6. Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах Г. Ф. Миллера. – М., 1846
7. Мышецкий С. История о казаках запорожских. – Одесса, 1851. – 92 с.
8. Рондо К. Английское известие 1736 г. о запорожцах // Киевская старина. – Т. XXVI. – Ноябрь 1889. – C. 444-447
9. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ея народе и казакахъ вообще. – М., 1847. – Ч. IV. – Кн. 6. – 819 с.
10. Топографическое описание доставшимся по мирному трактату от Оттоманской Порты во владение Российской Империи землям, 1774 года // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1868. – Т. 7. – С. 166-198
11. Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Одесса, 1842
12. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії: Пер. з фр. В. В. Коптілов. – К.: Укр. письменник, 1994. – 311 с.
13. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.: Генеза, 2006. – 672 с.
14. Эварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков. – Владимир, 1908. – Т. 2. – 1148 с.