ДНІПРОВСЬКА САГА

Кладовища братські

І могильники

Коней отаманів кошових

Втоплені Дніпром…

Часу вітрильники

Плавають над ними і по них!

 

Моря муляжем гнилим зробили ми

Той Дніпро, що славою гримів

І долав пороги

Й між могилами

Пропливати, стишившись, умів.

Що ж бо ми, праправнуки, накоїли,

Разом із кайданами рвучи

Предківські стяги – святині воїнські

На онучі та підтирачі?!

 

                                                                 Хортицю прихоркали –

                                                                 І плачемо,

                                                                 Хоч нема вже плакати над чим:

                                                                 Все пересвинячено і втрачено

                                                                 Без сліда, без видимих причин…

                                                                                   2006

* * *

Я разом з вами, разом з вами

Пливу, колишні козаки,

Межи крутими берегами

Часу бурхливої ріки.

Гребу і вірую: не лишні

Сьогодні наші байдаки,

В яких колишуться колишні

Думки. Гребімо ж, козаки!

Ми в двадцять першому сторіччі

Співати будемо іще,

Бо голос праведної Січі

В брехливім світі не пощез.

Бо правда все ж перемагає,

Що б не казали вороги...

Славута славно так гойдає

Свої козацькі береги!

 30.11.1995

 

В СИВІЙ ПАМ’ЯТІ

Крізь пітьму сторіч,

Мов сто свіч крізь ніч,

До моїх до віч

Продирається Січ,

Закипаючи у моїх очах,

Мов козацька кров на чужих мечах.

Калинова кров, мов полин, гірка,

Полинова кров, що вино, терпка.

Знову Січ січуть – сто струмків тече.

Не мене січуть, а мені ж пече.

Січ кричить з очей, із моїх очей –

Так кричать з печер кремаційних печей.

Лише дзвін мовчить – вирвано язик –

Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.

Сікачі неправд, ятагани кривд –

Та й прямісінько в передсмертний крик,

Та в самісінький корінь-корінець,

Щоб однісінький (та вірнісінький!)

Був усім кінець.

Щоб, посічені, полягли усі –

Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.

Тихая вода дужі греблі рве...

В сивій пам’яті Січ жила й живе.

Кошовий вогонь досі не прочах,

Не поблідла кров на чужих мечах,

Бо козацька кров зовсім не така,

Як у рекрута, як у мамлюка.

Ой, не втому річ, що спалили Січ,

Ой, не в тім біда, що знесла вода...

Та й не в тім добро, що хмільний Петро

По Неві розлив безневинну кров...

І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...

Тільки це уже не вина Петра.

1990

 

* * *

О Хортице, лошице степова,

Заїздили тебе ще й заганяли...

В козацькім Лузі вилягла трава,

Де табуни на вольниці гуляли.

 

Давно Дніпро в порогах не реве,

Не стогне навіть – греблі закували

Колишню силу. Той, що греблі рве,

Спить в комишах, де січі ночували.

 

Каховське море – твань, гниловода –

Пливе повільно в ніч сліпу, імлаву.

І лиш легенда Хортицю гойда,

Мов чайку запорозьку величаву.

    2002

* * *

Тиха водо, не біда,

що – нетиха,

і шумить – не набрида –

твоя течія, гойда

човен лиха…

 

Ой, те лихо ти розбий,

якомога,

там, де гомін січовий,

де курінь мій кошовий

в запорогах!

 

Там, у батька Калниша

розщемілася душа

вельми дуже:

той не вартий і гроша,

хто на Січ не поспіша

й спить байдуже…

 

Крізь сторіч дрімучу ніч,

                                                                        добре знаю,

                                                                        що пора мені:

                                                                        на Січ

                                                                        вирушаю…

                                                                       2007

 

НАЙКОРОТША ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

1

Козакували – всіх побивали,

Гарно співали й гопакували!

 

2

Нас розкозачили і закріпачили –

І вже не чули нас, і вже не бачили…

 

3

Ми розкріпачились –

Нас розкуркулили…

Криницю пам’яті

Багном замулили.

Ми стали вільними –

Нас усуспільнили,

Щоб ми півсотні літ

Були артільними.

 

 

4

Останні десять літ

Ми – «самостійники»…

Довкіл – могильники

Та ще відстійники…

А ми співаємо і гопакуємо –

Себе не бачимо…

Себе не чуємо…

2003

 

* * *

Я досі не знав,

Що свобода голодна і гола

І коштує дешево так,

Що ніхто й не цінує її.

Кручуся-верчуся

В сильці нерозривного кола,

Душа моя квола,

Замовкли у ній солов’ї.

А як же співали!

Будили невільну країну –

Мою Україну,

Що спала предовгі віки,

А нині – що з нею?

Хто пісню її солов’їну

Зробив безголосою

І за які срібняки?

Шукаю-питаю,

Якого ж я роду-народу…

Дрібніє життя,

Порожнішають днів колоски.

О, де ви зарили

Ту справжню – неложну – свободу,

Мої запорозькі,

Мої низові козаки?

1993

 

* * *

Заволали: козаки ми!

Козаки ми! – загули…

А були ж ми не такими,

Не такими ж ми були,

Коли й справді козаками

Панували над усім,

Небо хмарили шапками

І з гармат будили грім;

Не кричали ми бездарно

Про всілякі талани,

Демонструючи базарно

Офольклорені штани…

Це сьогодні хохломани,

Ті, що спали сотні літ,

Нап’яли старі жупани

І волають з-під воріт

Про козацтво.

Хто волає –

Той ніякий не козак,

І козацького немає

В цім нічого, крім ознак.

Ще не скоро, ще колись-то

Доростуть до козаків

Ті, що нині ще в колисці

Без штанів і без чубів.

1998

 

* * *

Самоїди ми і самовбивці.

Хто зробив нас такими й коли?

А були ж ми колись – українці,

Запорожці колись ми були!

 

Наша нація гарної вроди,

Наша пісня повсюди звучить...

Що ж ми нині не маємо згоди,

Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,

І неслава також не така –

Що ворожка чужа наворожить,

З тим і згодні нащадки Сірка.

 

Криворізько-донецьких республік,

Новоросій комусь подавай –

Україна ж не ламаний бублик,

Не покраяний геть коровай!

 

В нас Пилявці були й Жовті Води,

А не тільки полтавська ганьба –

Переяславські чорні угоди

З українця зробили раба.

 

Хто загоїть кривавицю-рану,

Що загрожує смертним кінцем?!

Відрубайте правицю Богдану –

Він спасибі вам скаже за це!

1993

 

* * *

В козацькім космосі літа

Байдівська церква –

Сиву хмару

Прорвала баня золота,

Омита подихом Айдару,

В сучаснім космосі літа...

 

А в заайдарівських полях

Гуляє вольниця забута

І торохтить Чумацький Шлях –

Кіннота літ порвала пута

І кіптюжить собі в полях.

 

Ми ж, діти Сум і Коломий,

Задерли голови в космічні,

Міфічні висі,

Коли ми

Були ще юні й псевдовічні

Під небом Сум і Коломий...

 

А ми, батьки своїх дітей

І славних прадідів погані

Праправнуки,

Ще де-не-де

Нагледівши церковні бані,

В козацтво хрестимо дітей.

с. Байдівка

на Старобільщині

 

2007

УКРАЇНЦІ

 

Ми – аргонавти Всесвіту,

загублені

в Бермудському трикутнику історії

поміж Трипіллям,

                        Руссю

                               й Диким Полем,

відлучені від Сяну і від Дону,

московськими легендами отруєні,

від світлого майбутнього відкраяні

тупим ножем всесвітньої байдужості.

Ми – курява на вітрі кураїнному.

 

2006