Кошель Н. І.
№ 04 2017
Спогади про видатного патріота України з Луганщини, поета та громадського діяча - Івана Даниловича Низового
Кошель Надія Іванівна
– поетка, краєзнавець, викладач навчально-виховного закладу с. Верхньобогданівка Станично-Луганського району Луганської області
Знаю, що дуже відповідально писати про людину, яку ти знав особисто: бачив як вона жила, які духовні й душевні переживання сколихували її вразливу душу і серце, які ціннісні орієнтири ставила собі за мету.
Іван Данилович Низовий – український поет-шістдесятник, прозаїк, публіцист, громадський діяч. 50 років свого життя він присвятив літературній творчості – понад сто збірок поезії, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Книги Івана Низового виходили в Сумах, Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську й інших містах України. Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Він лауреат республіканських і міжнародних літературно-мистецьких премій, зокрема імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече». Нагороджений медаллю «Будівничий України», Орденом Покрови Пресвятої Богородиці (посмертно).
Іван Низовий народився 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського району (нині – Білопільського району) Сумської області в сім'ї Данила Низового і Насті Низової (Великород), які загинули 1943 року. Півторарічного Івана Низового та його старшу на два роки сестру Людмилу виховувала бабуся Уляна Олексіївна Великород-Пигуль, яка народилась у заможній і багатодітній селянській сім’ї, пережила російсько-турецьку та Першу світову війни, революцію і громадянську війну, голодомори 1921 – 22-го, 1932 – 33-го і 1946 – 1947-го років, під час Другої світової війни втратила єдину доньку Анастасію (матір Івана Даниловича) й останнього сина (шестеро інших, услід за батьком, померли від голоду в роки повальної колективізації).
Бабуся дуже любила свого непосидючого й кмітливого внука. Від неї майбутній поет брав перші уроки доброти і любові: з роду в рід плекалися рідна мова, народні пісні, повага до старших, любов до дітей і рідного дому. Її любов і турботу Іван пам’ятав до останніх днів свого життя. Їй, бабусі-матері, у 2010 році присвячує книгу поезій «Найвище право – жить відверто», яка містить вірші та поеми 60-90 років, а також лірику останніх літ, наповнених «буремними подіями всеукраїнського і планетарного масштабу».
Так, дитинство поета припало на тяжкі повоєнні роки. Люди цієї історичної доби були загартовані життям – вистояти. Тому самі були наділені духом стійкості, заряджали цим духом інших: «Моє покоління жило-виживало в голоді та холоді, особливо тяжко було не згинути і вирости круглим, як і я, сиротам в післяокупаційній, до нитки обдертій чужими-своїми вандалами Україні. Їли ми все, що повзало і літало, що пробивалося з пораненої землі до сонця. Труїлися, хворіли, помирали і знову воскресали. Нам треба було вирости, щоб замінити в радянсько-колгоспному рабстві батьків і дідів. Ми зобов’язані були вирости й чогось навчитися, аби продовжити свій рід-народ і колись, уже в зрілому віці, відверто плюнути в червоні пики наших гнобителів!»
Не знаю хто сказав, але сказав дуже мітко: «Мама – єдине диво природи, з яким безсила нас розлучити навіть смерть». Іван Низовий часто повторював: «Хоча б фотокарточка мами, хоча б фотокартка…»:
Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона…
Одного разу під час спілкування Іван Данилович поділився: «Я пам’ятаю, як маму везли на підводі, але не розумів куди…». Глибоко трагічну подію майбутній поет закарбував в своїй пам’яті навіки… Потім буде дізнаватись про маму у бабусі, сусідів, знайомих упродовж всього свого життя. А потім відбиток пам’яті ляже на білий аркуш паперу такими рядками:
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...
Матір – це все те, що пов’язує поета з рідним краєм. Це любов, яка постійно дивиться в очі й не дає схибити ні на мить та дає силу, наснагу, формує відповідальність. Тема материнства – особлива тема в творчості Івана Низового:
Матері посадили край шляху
Терпкі свої болі,
Свої болі терпкі,
Та й у землю тверду, наче камінь.
Сподівалися – виростуть з болів
Бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі...
А виросло вічне чекання.
Не випадкові тут повторення: /Терпкі свої болі,/Свої болі терпкі/ та /Бодай хоч тополі,/Бодай хоч тополі…/. Доля матері, як і доля країни так часто перекликаються… Глибокі психологічні переживання тривожать, загострюють почуття, наводять на роздуми про вічне.
Дитячі враження поета лягли в основу багатьох віршів. Також не випадково народжуються збірки поезій «Білопілля-Верхосулля», «Село моє, Сула моя», «Біополе Білопілля», «А Марківка – як маківка», які відображають любов до рідної землі, людей, які є сіллю цієї землі, її золотим скарбом минулого, теперішнього, майбутнього. Чисте, чуйне серце поета відгукується світлим одкровенням: «Поступово визрів образ Білолебедії – сфокусований в часі й просторі образ великої Батьківщини, ім’я якої вічно святе для кожного істинного патріота – Україна. А затим виникла нова збірка віршів –«Білолебедія»:
О Білопільщино – білолебедіє мила
В богоспасенному закутку Праукраїни.
А в книзі «Сум’яття» ця думка афористично висловлена так:
Нема сильнішого магніту,
Ніж прапрабатьківська земля.
По закінченні шостого класу марківської середньої школи працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт Донбасу:Кажуть: зелений, ранній...
Ранній, бо рано відчув,
Як то нестерпно рани,
Батьківські рани печуть.
Знаю вагу сльозини,
Знаю, на смак яка:
В післявоєнні зими
Дуже була гірка.
Давні й недавні болі
Досі мені болять,
Наче їх виніс із бою,
Хоч і не був у боях.
Тому й зелений-ранній,
І мука в мене одна:
Щоб мої ранні рани
Та не боліли синам.
От вона синівська відповідальність. От воно – серце поета, переповнене світлим болем за майбутнє свого народу.
«Зелений і ранній» Низовий пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до армії, у якій відслужив з 1961 до 1964 року. Після демобілізації працював директором буського Будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Одружився, народив сина Ігоря. Працював у редакції кам'янка-бузької районної газети.
Писати й друкуватися почав 1960 року в улянівській районній й обласній газетах. У 1963 році друкувався в республіканському журналі «Дніпро» та газетах «Літературна Україна» і «Молодь України».
У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів «Народжуються квіти», редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.
Розлучившись із першою дружиною, у травні 1966 року Іван Низовий переїхав на Луганщину, куди його було запрошено для роботи в новоайдарській районній газеті. Особливим, гірким болем була розлука з сином, якого він не міг бачити поряд із собою щодня, виховувати, опікуватися його долею. До останнього дня свого життя він відчував провину перед сином:
…Загублена кровина –
Мій син малий – до мене не біжить
З минулого. Задавнена провина
Між нами горе-каменем лежить…
У 2009 році відбулась остання зустріч із сином. Поет передчував, що може статися так, що він більше ніколи не побачить свого первістка – сина Ігоря. Іван Данилович телефонував своїй рідні у Харків та синові, який мешкає у Львові, про щире бажання бачити їх у себе вдома. Осінь 2009-го Іван Низовий прожив разом зі своїми дітьми: сином Ігорем і дочкою Лесею. Це була незабутня зустріч із сином! Але… остання…
Луганськ подарував Івану Низовому доленосну зустріч з майбутньою дружиною – Ліною Петрівною Дробницькою (Низовою), яка була і музою, і соратницею, і вірним другом:
доживу досвічу дозорію
на безлюдді
в безликій юрбі
й прошепчу своє
«аве Марія»
увостаннє
дружино
тобі
Сім’я Низових раділа, коли на світ з’явилася донька Леся («сірооке моє дивенятко»).
Любов’ю і ніжністю переповнювалось серце поета:
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?
На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна дівчина...
Вона пісню співала про весну,
Про урочі вогні досвітні –
Пісня
в серці
моїм
колисалася...
Колисалася
в серці
пісня,
Колисалася
в пісні
мрія,
Колисалося
в мрії:
«Ле-ся...»
Понад десять років працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах «Молодогвардієць» і «Прапор Перемоги», був старшим редактором обласної студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням.
У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового «Провесінь». А 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України.
Третя книга Івана Низового «Стебло» вийшла друком у 1977 році. У 1979-1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О. М. Горького.
У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986). 1988 року в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом», яка стала рушійним складником національного відродження на Луганщині та яскравим прикладом патріотизму:
«...Ніколи ще жодної статті не писав з таким пекучим болем, з таким душевним сум’яттям і з такою непохитною вірою в свою правоту. Адже йдеться про українську мову – найбільше і найдорожче багатство мого народу, про мову, яка сьогодні, як ніколи, потребує захисту: мого, нашого, всенародного. Про мову, яка має глибочезне коріння, яка за свою кількасотрічну історію зазнавала розквіту і занепаду, зневаги, утисків і заборон, яка в перші пореволюційні роки зазвучала вільно й гордо в багатоголосому хорі мов і наріч народів Радянського Союзу, а сьогодні, на сімдесят першому році новітної історії нашої країни, знову опинилася в становищі мови другорядної чи й навіть третьорядної, до неї ставляться зверхньо, як до чогось не зовсім серйозного і повноцінного: поблажливо, зневажливо, з презирством, а то й вороже» Саме за цю статтю Івана Низового було занесено до «чорного списку».
З 1992 до 1998 року був відповідальним секретарем і головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Дев'яності роки відзначилися виходом у світ таких збірок: «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь», «Нема переводу», «І калина своя, і тополя», «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло» (1994), «Вівтар» (1995), «Це – мій вертеп», «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля-Верхосулля», «о, Оріяно…», «Сльоза небесна», «Осяяння осінню» (1997), «За овидом сивим», «Нічний вістун», «Побудь зі мною», «Воронці нев’янучі», «Чорнороси», «Збудило опівночі серце» (1998), «Хрущі над вишнями», «Падолист», «Душа перецвіта», «Я з такої глибинки» (1999).
У двохтисячні роки Іван Низовий яскраво продовжує свій творчий шлях у збірках: «Осанна химері», «Джерело у ясних ясенах» (2000), «І гілка своя, і сопілка», «Родиземля», «В раю, скраєчку», «Поза раєм», «Остання електричка на Ірпінь», «Тихоплесо-часоплин» (2001), «Від травня до травня», «Значить більше, ніж просто пісня», «Босоніж по стерні» (2002), «Саме та самота», «Сонях на осонні», «Жура за журавлями», «Передсвітень», «Сум'яття», «Зливодиво», «Те, чому і назва загубилась», «Дурман-трава», «Я Сватовим засватаний», «По промінчику доброти», «Несправжня пектораль», «Веселка неповторних весен» (2003), «Кураїна», «Пролог до епілогу», «Опозиція» (2004), «Отак і живу», «Сонях сяючого сонця», «Село моє, Сула моя...», «Серпентарій» (2005), «Оскома осені», «Мажор в мінорі», «Шаржуємо з любов'ю», «Самопізнання», «У Сватовім світає Україна» (2006), «Калини жар на полотні снігів», «Біополе Білопілля», «Біла вежа – рідний Вавилон», «Білолебедія» (2007), «Прозріле літо з голосом Олени» (2008), «Осмути сивої сувій», «Спіймані сюжети» (2009), «Живу за юліанськими календами», «Під жайворами, під журавлями», «Найвище право – жить відверто», «Лелечі клекоти в тумані», «Я цвіркун в середлітню спеку», «Неміряне поле роботи», «Давно вже не виходив з берегів (2010), «А Марківка – як маківка», «Цим дорожу» (2011). До окремих розділів збірок «Несправжня пектораль», «Сонях сяючого сонця» і «Біла вежа – рідний Вавилон» увійшли переклади з білоруських, вірменських, болгарських, словацьких, польських і персидських поетів.
Немало в доробку Івана Низового прозових і публіцистичних творів, які увійшли до збірок: «Опісля присмерку», «Зустрічі без прощань» (2003), «Загублене відлуння», «Десь там, за соняшниками» (2004), «Там, де я ніколи не плакав», «Там, де я сміюся крізь сльози» (2006), «Там, де ми були, і є, і будемо» (2009), Сльоза сльозу не здоганя», «Винятковість» (2010).
Збірки «Сóрок сорóк» (2002), «Мóрок морóк», «Летючий кінь», «Річки-малючки», «Блакитні вени України», «Крізь віки – вовіки» (2003), «Страдноцвіт» (2005), «Ми єсть народ», «Річки-потічки» (2007), «Гомінкі струмочки», «Ой, Комуно моя – Ойкумено...» (2009) було написано Іваном Низовим для дітей, які сприймаються школярами і дітьми молодшого віку з зацікавленістю, діти розуміють тонку душу поета, прагнуть пізнати нове:
Божа корівко, здрастуй!
Яка ж ти у Бога мала!
А ти їй, хмаринко, не застуй
Сонечка і тепла.
Відкрий голубе віконечко
Й побільше промінь напусти:
Корівка – маленьке сонечко,
Якому треба рости!
Іван Низовий своєю творчістю, своїм ставленням до життя стверджував, що кожна людина мусить виконувати свій громадянський обов’язок. Любов до України, розуміння її трагічної історії, уболівання за її майбутнє – визначальні мотиви поетової лірики: «Ніхто й ніщо не похитне/Моєї віри в Україну…»
Насичена самобутня образність, емоційність (радість, тривога, сум), інформативність (історичні події, факти, географічні дані тощо), різножанровість властиві манері письма Івана Низового.
Коли читаєш вірші Івана Низового, неможливо утриматись від вічних запитань: як в одній людині співіснують поряд риси історика-дослідника, філософа, глибокого лірика, мрійника, що на такій щемкій ноті співає-плаче про омріяну країну Оріяну:
о Оріяно омріяна…
…ріяна…
…іяна…
Богу якому молитися…
…литися…
…итися…
…предківська слава
по Дикому полю розвіяна –
прапранащадкам журитися –
не розжуритися
полечко…олечко…ечко…
воно ж недалечко
наше минуле замулене забур’яніле
Калку загублено в безвістях і Берестечко
горе-містечко козацьке розтерзане тіло
о Оріяно-князівно-моя-несміяно
плачеш піснями по цілому…
…ілому світу
чайки кигичуть…
журавки курличуть…
краяни
кличуть сестер і братів
і не чують одвіту…
Завжди, коли мені доводиться говорити про творчість Івана Даниловича, я обов’язково читаю вірш «о Оріяно!», який несе імпульс емоційної напруги, світло пам’яті, роздум про «вчора», «тепер» і «завтра». У єдиному інформаційному полі цього вірша знаходяться мелодика, ритм, емоція Поет експериментує – відсутність розділових знаків (окрім трикрапки) говорить про те, що читач сам обирає зручний для себе варіант читання-озвучування цього вірша. Вірш містить насичену інформацію, із якої читач поглибить свої знання з історії своєї Батьківщини, зробить певні висновки.
Берестецька битва
У 1651 році польська корона відновила війну з армією Богдана Хмельницького. Окрилений попередніми військовими успіхами, тут прославлений гетьман зазнав нищівної поразки. У червні протиборчі сили стали таборами біля Берестечка. Після декількох тижнів, що супроводжувалися вилазками і перестрілками, настала кульмінація подій. Першою «ластівкою» стала зрада козацького союзника кримського хана Іслам-Гірея. У спробі зупинити хана, який втік з поля бою, Хмельницький потрапив до нього в полон. Військо, залишившись без командувача, не розбіглося, продовжуючи вести звичну тактику боротьби. Новим гетьманом обирають Івана Богуна.
10 липня 2000 запорожців намагаються захопити правий берег Пляшевої, однак при переправі не витримав і провалився міст. Це створило хаос: багато людей потонуло, частина намагається прорватися через польське військо.
Завершення битви увійшло в історію. Три сотні козаків, оточені серед болота поляками, хоробро билися проти численного ворога. Один за другим склали вони голови, але кожне з цих життів коштувало полякам десятків убитих. Останній козак ще 3 години протистояв цілому війську. Залишившись без пороху, зранений кулями, він узяв косу і ще деякий час бився з неймовірною силою і хоробрістю. Польський король, який спостерігав за подіями, вирішив дарувати життя відважному українцю, якщо він здасться. Але запорожець відповів, що всі його думки тепер не про те, як вижити, а про те, як гідно загинути. Він був убитий.
Хто такий Іван Богун і чому він очолював українське військо? Хто переміг у грандіозній битві та де і як вона завершилася?
Битва на Калці (31 травня 1223 року) – бій між русько-половецькими силами, з одного боку, і монгольським військом – з іншого на річці Калка, на території сучасної Донецької області. Закінчився перемогою монголів, які вщент розгромили русько-половецькі загони. У битві загинуло багато князів і родовитих бояр південної і центральної Русі.
Бій засвідчив перевагу монгольського військового мистецтва над європейським. Він виявився передвісником лихоліть, які спіткали Київську Русь у часи монгольського нашестя.
Ми бачимо, що події, які згадуються у вірші, відбуваються в різні проміжки часу та в різних частинах нашої Батьківщини, але ці події, як задум автора, наводять на думку про сучасне – Батьківщина у нас одна і її необхідно оберігати, захищати.
Іван Низовий пише так, немовби кожну мить проживає драматичні події своїх інтелектуальних почуттів:
Гіркий цей роздум знову й знову
Гнітить – аж кругом голова:
«Голодомор на рідну мову
Трива, зусюди насува!»
Я нишкну й нижчаю від встиду
В праукраїнському краю:
«Таж це свавілля геноциду
Донищить націю мою!».
Засіли всюди Герострати,
А за бугром сидить Пілат,
Підштовхує до самострати
Й дає мотузку напрокат.
За літописною Сулою
Козацькі коні не іржуть,
Лиш вітер спалює солому
І гонить попіл за межу...
Поезії запам’ятовуються, вкарбовуються в пам’ять, бо народжені талантом.
Рушійною силою віршів Івана Низового є думка. Публіцистично загострена, болюча, виважена історичним і особистим досвідом:
Ця мова могла,
Народитися тільки в раю…
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Стрімкий у думці, почуттях, ділах – він завжди знаходився в епіцентрі подій літературних, соціальних, політичних; відгукувався на добрі справи, підтримував творчу молодь, наполегливо працював над власними творами, редагував книжки відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі.
Іван Данилович відрізнявся внутрішньою дисципліною і неабиякою працелюбністю, які в гармонії з талантом знайомили читачів з новими і новими творами автора. Творчим злетом поета, мені уважається, є XXI століття, коли Слово поет відкриває в новому змісті, плекає чумацькою піснею, журавлиним окриком, колисковою, світлом козацького духу. Твори І. Д. Низового оспівують природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликає любити людину з усіма її плюсами і мінусами, наголошуючи на тому, що все в житті взаємопов’язано, що кожна людина має право на повагу . Іван Данилович понад усе цінував людяність.
Робочий кабінет у квартирі Івана Даниловича був гостинно відкритий для спілкування (тут бували місцеві літератори, а також друзі-літератори з Харкова, Києва, Донецька). Добрий і привітний – пригостить чаєм, поцікавиться творчими справами, дасть пораду, прочитає особисті поетичні доробки, і в бесіді відчуваєш душевний комфорт і турботу.
Іван Низовий не боявся гострих кутів, іноді полеміка переростала в емоційний вибух, коли єство поета не сприймало нещирості або зухвалості опонента. Бунтівний дух Івана Даниловича – совість поета, яку можна ототожнити з совістю українського народу.
45 років свого життя Іван Низовий віддав Луганщині. Тут він пізнав багато чого: і щиру дружбу, і світлу любов, море радощів і океан розчарувань, смуток, печаль, але завжди його вірними супутницями були віра, надія і любов!. Вражають такі рядки поета:
Забур’яніле суржикове тирло,
Донбасе, будь вовік благословен!
Тут мові горло,
А Дінцеві гирло
Чуже свавілля здавлює здавен,
Здичавлює й без того дике поле,
Вичавлюючи з нього корінне
Праукраїнське. Перекотиполе
Північний вітер в безвісті жене...
Де край нарузі, за яким курганом
Пасеться справедливості гроза,
Залякана дошкульним ураганом,
Що вуркаганом в душу заповза?
Донбасе мій, прокашляйся від пилу
Вугільного, горлянку сполосни
Горілкою гіркою, і надсилу
Напружившись, пласти переверни
Історії козацької своєї,
Яку підтасували холуї
Московські... Предковічні привілеї
Верни із забуття. Вони – твої!
Іван Низовий багато часу приділяв просвітницькій роботі. Охоче брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед школярами, студентами, робітничою та сільською молоддю, прагнув пробудити в душах людей жагу до національного відродження. А ще, як писав його друг Анатолій Назаренко: «Поет одним із перших усвідомив, що плодами справжніх романтиків свободи скористалися «спадкоємці комуно-шовіністів», захопивши владу й віднявши у народу право на державотворення. Усвідомив – і став у несхитну опозицію до них. І не тільки у своїй творчості...
У 2000 році безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об'єдналась з УРП, обирається заступником голови обласної організації і займається питаннями культури та духовності. Тісне спілкування з видатними діячами партії Левком Лук'яненком, Костянтином Ситником, Володимиром Шовкошитним, Віктором Шишкіним, Любов'ю Стасів дало заряд активності немолодому вже й хворому поетові-патріоту, подвоїло його сили, примножило можливості... Він часто виступає в різних аудиторіях, проводить своєрідні уроки патріотизму й громадянської мужності. Разом із депутатами Верховної Ради, представниками опозиційних партій та організацій виїздить у райони області, де зустрічається з різними людьми. Це дає йому нові теми для творення так званої «антилірики».
А ще Іван Низовий проводить активну просвітницьку роботу як в обласному центрі, так і в глибинці, пропагуючи творчість видатних українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса... Лише за 2003-й рік він неодноразово побував у Новоайдарському, Старобільському, Сватівському, Слов'яносербському районах й містах Красний Луч, Краснодон, Сєверодонецьк, здійснив просвітницьку подорож до Харкова, Сум, рідних йому Білопілля та села Марківки, що у верхів'ї Сули... Слід іще сказати, що поет крім своїх авторських видань подарував сотні й сотні книг зі своєї особистої бібліотеки читачам Сватівщини й Білопільщини (Сумська область)».
Письменник прагнув довести, що українська мова не є чужою на Донбасі:
«Дике поле, законсервоване не стільки в генах, скільки в свідомості «погородянених» селянських дітей, дало про себе знати – помстою! – в часи української суверенності. До повільно заживаючих ран «советизації» і «комунікації» залучилися ще й шрами та подряпини шовінізму і вродженого яничарства. Розпухла до загрози самому життю велетенська ракова пухлина, названа облудним не нашим словечком «Регіон». Метастази, немовби змії, розповзлись на весь донецький південь. Головні змії-гориничі люто зашипіли: «всьо здесь наше – вашого нєт!» Себто, на українській (слобожанській, таврійській, кримській) землі немає нічого суто українського, корінного, – вєздє Расєя, в крайнєм случає – Малоросія, Новорасєя. Дика брехня, панове-пахани, але ж, виходить, що й правда. Правда, бо на наших українських територіях – усе не наше: керівництво і чиновництво всіх рівнів, суди, міліція, прокуратура, освіта, культура, зрештою, мова! Нашого, українського, тут закономірно не визнають: «родіна – Расєя, сталіца – Масква, государь-батюшка – Путін!». (книга «Там, де я сміюся крізь сльози», 2006 р. – рік написання цих роздумів письменника. А вже через 8 років буде захоплено, вдумайтесь, будинок СБУ в Луганську).
Іван Низовий все більше заглиблювався в історію. Якщо в дитячі та юнацькі роки він захоплювався долею декабристів (Кіндратій Рилєєв, Петро Каховський, Олександр Бестужев (Марлінський), Вільгельм Кюхельбекер, Іван Пущин, Сергій Трубецькой, Михайло Бестужев-Рюмін, Сергій Муравйов-Апостол – збірка віршів «Пора косовиці»), то в молоді та зрілі роки його надихали на творчість образи козаків Запорозької Січі. Бо козацтво та Запорозька Січ – одна з цікавих, насичених, найгероїчніших сторінок української історії. А причини виникнення козацтва полягали в посиленні соціального гноблення, подальшого закріпачення селян, національних і релігійних утисків. Люди тікали на вільні землі. Щоб знайти порятунок від гнобителів, українське селянство перебиралося у райони середньої та Нижньої течії Дніпра, де лежали великі незаселені та неосвоєні степові простори (так зване Дике Поле). Тут не було панів, кріпацтва. Та існувала постійна загроза нападів кримських татар, яких підтримувала Туреччина. Отже, утікачі йшли в ці краї не поодинці, а ватагами, які очолювали отамани.
Величезний вплив, який мав і має феномен козацтва на творчість українських та зарубіжних письменників, зумовив появу великої кількості літературних творів, присвячених цій тематиці. Не випадково козацька тематика простежується в творчості таких видатних українських майстрів пера, як І. Котляревський, М. Гоголь, Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Старицький, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, А. Чайковський, О. Гончар, О. Довженко, В. Сосюра, Б. Лепкий, З. Тулуб, П. Панч, О. Ільченко, Ю. Мушкетик, П. Загребельний, В. Шевчук, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, а також зарубіжних письменників: Д. Байрона, Г. Біплана, Вольтера, К. Рилєєва, О. Пушкіна, П. Меріме, Г-В. Міллера, Ю. Словацького, Г. Сенкевича та багатьох інших.
Заслуговує на особливу увагу творчість сучасної української поетеси Марини Брацило, поезії якої зачаровують, вражають глибиною думки, надихають читача на вивчення історії свого народу, відродження своїх козацьких коренів. Ім’я поетеси, журналістки Марини Брацило Американський Біографічний Інститут включив до Міжнародного словника видатних особистостей. Яскравим і насиченим було творче життя поетеси:
18 років – дипломант Міжнародного конкурсу «Гранослов»;
1995 р. – перша збірка віршів «Хортицькі Дзвони»;
1996 р. – збірка віршів «Благовіст»;
1997 р. – збірка віршів «Мелодія вічних прощань»; член Національної спілки письменників України;
2001 р. – збірка віршів «Сонцетяжіння»;
2006 р. – збірка віршів «Чотири пори любові».
Трагічна смерть обірвала життя Марини Брацило в розквіті сил і таланту.
Запорізький національний університет за підтримки творчої громадськості Запорізької області проводить щорічний Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та української авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі Дзвони» для творчої молоді від 15 до 25 років.15 січня 2016 року Марина Брацило за книгу «Шовкова держава» отримала Всеукраїнську літературну премію імені Івана Низового. Матір Марини Брацило Людмила Федорівна Брацило докладає багато зусиль щодо популярізації творчості доньки, щоби світло високої душі поетеси окриляло наші серця Словом козацької пісні, пам’яттю добра і любові.
Історія українського козацтва яскраво відображена в творах Івана Низового як на початку творчої діяльності поета, так і впродовж всього його творчого шляху. Образно й емоційно висловлює свою думку поет:
Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не втому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.
Ми, читачі, бачимо, що поет відчуває на собі всі болі свого народу і навертає нас на те, що за долю своєї Батьківщини повинна нести відповідальність кожна людина.
Українське козацтво на чолі зі своїми гетьманами відродило національну державність у ранньомодерну добу всесвітньої історії, а також боролося за незалежність України вже в новітній час. Дуже важливими, з огляду на складні трансформаційні проблеми державотворення, залишаються роль і місце козацтва у сучасному українському суспільстві:
Затріщали підмостки й підпорки «вертепу»
І змаліли «клейноди» комунних часів,
І долинули грізно з козацького степу
Відголоски забутих давно голосів.
І зійшовся народ під Богдановим дубом,
І Тарасовим словом народ мій прозрів,
Щоб молитись Вкраїні
Під вічним Тризубом,
Під вогнем синьо-жовтих її прапорів!
Іван Низовий говорив, що козацтво – явище унікальне за своєю суттю та багато в чому визначає національну історію вже майже п'ять століть.
Розвиваючи творчість козацтва, Іван Низовий звертається до слобідсько-українського козацтва з такими словами:
Гріхи всі знявши із душі
Й прадавні страхи-переляки,
Пануймо так, товариші,
Як наші прадіди-козаки!
Вдихаймо пам'яті полин
В степах,
Де нас не давлять стіни, –
Нема на світі Україн,
Окрім єдиної Вкраїни!
Єднаймось в курені й коші
Під неосквернені клейноди –
Ще ж не погас вогонь Буші,
Не пересохли Жовті Води.
Ми вічні діти боротьби
І наша воля непоборна.
Не одвернімось від судьби –
Вона ж на цей раз неповторна!
Бо як повернуться вони,
Ті, що в Кремлі були панами,
То ці катюги-різуни
Ой позбиткуються над нами!
В краю курганів і могил
(Не всі вдалось переорати)
Снаги, панове, нам і сил,
Щоб знов холопами не стати!
Тут і попередження, і біль, і віра в те, що його, поета, почують.
Так, не зважаючи на страшне національне та соціальне гноблення, про яке розповідається у вірші, московським загарбникам не вдастся знищити народного духу. Поки серед українців буде житимуть історична пам'ять і національні традиції, жоден ворог не зможе торжествувати над нами перемогу. Втілені ідеї, за задумом письменника, мають кликати український народ до боротьби за свободу й незалежність:
Відродись, Україно, не лишень хрестами
На могилах козацьких посеред степів,
А й всіма віковими,
В найглибших глибинах,
Пластами,
Що ховають в собі
Незліченність
Народних
Скарбів.
Піднімись, Україно,
Здіймись над світами,
І не тільки світам,
А й собі доведи,
Що не покритка ти,
Упосліджена геть «москалями»
Й байстрюками пропита в нестямнім розгулі
Біди!
Українься, Вкраїно...
Так міг написати тільки поет, який пережив душею і серцем все, що випало на його особисту долю і на долю українського народу. Та чи міг Іван Низовий написати інакше?! Поет неодноразово говорив про своє міцне козацьке коріння:
Я – Низовий!
І цим я все сказав.
Стою внизу,
В низах свого народу.
З козацького,
Із низового роду
Я викотивсь –
Кровинка і сльоза!
Будучи журналістом, він об’їздив всі куточки України і по краплині насичувався духовними надбаннями нашого народу, що потім віддзеркалювалось у його творах. Незабутні враження сколихнули Івана Низового, коли він зі своїм другом Володимиром Просіним відвідав місто Батурин:
Глянь, сосни летючі на сеймовій кучі,
а турів немає між сосон, ти ба, –
без турів Батурин… морози колючі…
не вижили тури… Отож – не судьба.
Та й місто Батурин – не турок, не мурин –
наш брат помоскалений нищив дотла
за нібито зраду… Парадний Батурин
з-під злої золи вже встає спроквола.
Відродиться згодом державним народом
історія наша – трагічний вертеп,
повернуться й тури сюди перегодом,
в не скований льодовиком лісостеп…
Блукає Батурином люд небайдужий,
шукає коріння в зотлілій золі…
І я тут блукаю-шукаю, бо дуже, –
чого ж бо я вартий на рідній землі, –
дізнатися хочу!
Поезії Івана Низового патріотичні, сповнені любові до рідної мови, до народу, до його майбутнього. І всі ці якості об’єднані та невід’єдні одна від одної. І всій цій образності він завдячує Тарасові Шевченку. У книзі «Осмути сивої сувій» поет говорить:
Я вчився все життя...Читав багато книг –
Немов зривав плоди на мудрім древі.
Але одній лиш книзі –
«Кобзареві» –
Я пам’ятник в душі своїй
Воздвиг.
Іван Низовий – «кровинка і сльоза «українського народу – народний поет, який чесно і відверто казав про все, що його хвилювало. Він особливий поет, поет-самородок, який все своє життя займався самоосвітою і піднявся з буденності на вершину людських надможливостей. Творчість Івана Низового випереджає свій час: на початку 90-х років ХХ століття він попереджав нас про події, які відбуваються в сучасній Україні:
Гадюкою вповзає в Україну
Правічний «друг» із путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну,
І в нашу душу щиру та наївну
Знов повіва північним вітерцем.
Про творчість Івана Низового говорили й писали:
Левко Лук'яненко: «Поети-громадяни своєї країни – це ті, хто порушує у своїх віршах серйозні національні проблеми… публіцистика потрібна сьогодні і вона не йде разом з людьми у завтрашній день, бо завтрашній день потребує іншої публіцистики, тобто публіцистичного висвітлення й розв'язання проблем. Чи має право на існування віршована публіцистика? Має право. Ба, більше: вона необхідна. Вона втручається у бурхливий потік щоденного життя і щось у ньому картає, а щось хвалить. Висміюючи старі звички, поняття й забобони, вона спонукає людей відмовлятися від них і приймати нові цінності. Позаяк перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов'язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства…».
Володимир Семистяга, багатолітній голова Луганської обласної «Просвіти», колишній в’язень бойовиків на Донбасі: «Неперевершений співець своєї Батьківщини Іван Низовий був уособленням української соборності, адже народився митець на Сумщині, тривалий час жив і працював у Львові й сорок п’ять років творчого життя віддав Луганщині. І. Низовому було властиве органічне поєднання ніжної інтимної лірики та високої громадянської поезії, історичних рефлексій і візій майбутнього, іронії та «антилірики». Іван Данилович завжди був активним у громадсько-політичному житті Луганщини та всієї України, послідовно стоячи на національно-патріотичних позиціях».
Володимир Шовкошитний, письменник, громадський діяч: «Іван – рідкісний поет. Поет із синдромом Атланта. Це той Велет духовний, на чиїх плечах тримався Луганськ як частина України. Іван Низовий переймався долею української мови на Луганщині, долею державності в Криму, долею України. Він тяжко переживав антиукраїнський шабаш у місцевій владі й потурання цьому з боку київських можновладців… Поезія Низового вражала автобіографічною щирістю і незахищеністю. Йому чужі були будь-які піротехнічні ефекти, натомість його вірші наскрізь пронизані світлом, іронією, філософією і любов’ю! Іван був поетом нутряним, глибинним і зболеним».
Так, Івану Низовому боліло все, що стосувалося рідної Батьківщини. Він щиро радів демократичним перетворенням в незалежній Україні й особистісно переживав її трагічні моменти. Будучи оптимістом, поет знав, що Україна все одно стане великою, значимою у світі державою. Поезії Івана Низового актуальні сьогодні, як ніколи:
Святая правда!
Мова золота, –
Ми нею всі, дасть Бог оволодіємо, –
До Києва дороги не пита:
Сама її знаходить!
З нею дійдемо
Куди завгодно,
Будь-коли!
Вона –
Така ясна,
А всі слова – промовисті.
Вона синів і дочок об’єдна
В єдине ціле
На засадах совісті!
Іван Низовий – поет соборності України. Своєю творчістю, своїми діями, своїм життям він стверджував, що український народ має право на свою землю, територію, на якій відбудовує незалежну, унітарну державу – Україну. Герб, гімн, стяг – священні символи держави – символи нашої історичної пам’яті, духовні надбання народу, які треба боронити, як і територію. Бо «історична пам’ять народу спрямована на минуле і робить наголос на спільності походження, на давньому зв’язку зі своєю землею, з її священними місцями подвигів і традицій, пов’язана з героями, мучениками, рятівниками, духовними поводирями». Слово Низового – зброя, якою він оберігає духовні цінності українського народу і «тепер», і «завтра».
На мою думку, твори Івана Низового заслуговують на те, щоби вони ввійшли до програмного матеріалу з української літератури. Діти – наше майбутнє. І від того, із якими ідеалами вони ввійдуть у доросле життя, залежатиме доля нашої країни. А видання книг поета потребує Державної підтримки.
30 вересня 2011 року перестало битися серце сонячної, доброї, світлої, порядної людини, лицаря українського Слова – Івана Даниловича Низового.
На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, а 2013 року завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича не тільки з усієї України, але й Італії, США та Ізраїлю на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник.
За творчістю Івана Низового студентами-філологами написано не одну статтю й проведено не одне дослідження як з літератури, так і мовознавства, але його творчість повністю не досліджено. Думаю, що молоде покоління України зацікавиться творчістю Івана Даниловича, що сприятиме відкриттю нових граней поезії І. Д. Низового. А ще, упевнена, що Слово Івана Низового ввійде в серце не одного композитора, оскільки твори письменника не лише глибокі за змістом, а й надзвичайно мелодійні.
На початку війни, коли Луганськ було окуповано російськими найманцями, дочка Івана Низового Леся Іванівна перевезла свою маму Ліну Петрівну на Львівщину. Із собою вони взяли головне – книги та рукописи Івана Даниловича. Леся Низова поставила собі за мету донести Слово Низового шляхом популяризації його творів серед широкого кола читачів. Вона доклала й докладає багато зусиль, щоби Слово Івана Низового було почутим.
18 листопада 2015 року Рівненською обласною організацією Національної спілки письменників України спільно з донькою письменника Лесею Низовою засновано Всеукраїнську літературну премію на увічнення пам’яті Івана Даниловича Низового. 15 січня 2016 року нагороджено перших лауреатів. От як відгукнувся щодо цієї події Анатолій Криловець: «…Рівненська письменницька організація започаткувала Всеукраїнську літературну премію імені Івана Низового. Є вже перші її лауреати. Поет народився на Сумщині, більшу частину життя прожив у Луганську. Рішення про премію ухвалили рівненські письменники, засвідчивши не тільки свою громадянську позицію, а й ствердивши соборність України. Територіальні земляцтва – це добре, але хребет регіоналізму пора ламати безпощадно. Україна в нас єдина і неподільна. А справжня поезія не знає регіональних меж!» На відзначення 75-річчя від дня народження письменника на сесії Городоцької районної ради 2 березня 2017 року 2017 рік проголошено Роком Івана Низового на Городоччині. А 11 травня рішенням сесії Львівської обласної ради 2017 рік проголошено Роком Івана Низового на Львівщині. Тут, на Львівщині, Леся відчула моральну підтримку, зустріла людей, яким цікава творчість Івана Низового. Під час телефонного спілкування я чула, із якою щирою вдячністю Леся Іванівна відгукувалася зокрема про керівників Городоччини, освітян, працівників культури. Дочка письменника часто говорила, що їй щастить на хороших людей.
Завдяки Володимиру Шовкошитному, другу Івана Низового, побачила світ перша посмертна книга «Ніхто наді мною не пан» у видавництві «Український пріоритет». Презентація книги відбулась у Львівській, Волинській, Сумській, Луганській областях, у місті Запроріжжя. А на рідній Луганщині під час міжнародного літературно-мистецького Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій», яке відбувалося у Сєвєродонецьку та в районах області 18-19 травня 2017 року, Леся Низова неймовірно гарно представила творчість свого батька віршем «Вірую» (у її виконанні відчувався особливий і особистісний зміст):
Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!
Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в ній козацька вдача,
Й під зіркими ізнов зірками
Вродить Гонтами і Сірками!
Вірую! –
Від Андрія від Первозванного
Для народу небезталанного
Все відпущено вищою мірою…
Вірую!
Джерела та література:
1. Низовий Іван Данилович «Провесінь» (поетична збірка). – Київ, 1971. – 80 с. – С. 3,18, 35
2. Низовий Іван Данилович «Цим дорожу» (вибрані вірші та поеми). – Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. – 352 с. – С. 290
3. Низовий Іван Данилович «Горобина ніч» (поетична збірка) – Луганськ. – 1992. – 64 с. – С. 4
4. Низовий Іван Данилович «Сум’яття»» (поетична збірка). – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 56 с. – С. 25
5. Низовий Іван Данилович «Запрягайте, хлопці, коней» (поетична збірка). – Луганськ, 1993. – 64 с. – С. 45
6. Низовий Іван Данилович «Біополе Білопілля» (поетична збірка). – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія» ТОВ, 2007. – 88 с. – С. 5
7. Низовий Іван Данилович «о, Оріяно» (поетична збірка). – Луганськ, 1997. – 64 с. – С. 3.
8. Іван Низовий. Поетичні майстерні – інтернет
9. Пономарів Олександр «Українське слово для всіх і для кожного». – Київ: «Либідь», 2012. – 359 с.
10. Низовий Іван Данилович. «Там, де я сміюся крізь сльози». – Луганськ: «Глобус», 2006. –155 с.
11. Низовий Іван Данилович. «Пора косовиці» (поетична збірка). – Луганськ: Радянський письменник. – 1990. – 102 с. – С. 22
12. М. Кіценко «Хортиця в героїці і легендах». – Дніпропетровськ: Видавництво «Промінь», 1972
13. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. – Київ: Наукова думка, 1990.
14. Іван Низовий. «Бути – народом» // Молодогвардієць. – 1988. – № 10. – 23 січня.
15. Низовий Іван Данилович «Ніхто наді мною не пан» (вибрані поезії). – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2017. – 384 с.
Щиро дякую Лесі Іванівні Низовій за надану літературу, інформацію щодо життя і творчості Івана Даниловича Низового
