Як відомо, влітку 1843 року 29-річний Тарас Шевченко по довгій перерві відвідав Україну. Серед духовно близьких йому місць був і острів Хортиця, який ще з дитинства уособлював для нього славне минуле України, пов'язане із запорозьким козацтвом. Добре відомо, яке враження справили на Шевченка ті відвідини, що відгукнулись гірким листом до Якова  Кухаренка.

  Вшановуючи великого Кобзаря, адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Хортиця» (нині – Національний заповідник «Хортиця»), як згадує  колишня завідуюча відділом Музею історії запорозького козацтва – Тамара Костянтинівна Шевченко, запропонувала двом відомим художникам-киянам, пов'язаним із Запорізьким краєм, Леоніду Федоровичу Яворському та Єлизаветі Федорівні Мироновій, написати портрет Тараса Шевченка на згадку про відвідини поетом нашого острова. Прохання було виконано – портрет був написаний у 1989 році, а в наступному році надійшов до фондів заповідника [2, 66].

  На портреті поет зображений до пояса у розвороті у три чверті з «Кобзарем» у лівій руці і пензлем у правій, яким він тільки-но закінчив писати слова на великому аркуші паперу, що лежить перед ним: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять... Ох, не однаково мені». Шевченко вбраний у вишиванку, сірий жилет та чорний сюртук. Л. Ф. Яворський, який малював поета, зобразив його обличчя дуже схожим на широко відомий автопортрет Тараса Григоровича, написаний ним у 1840-му році. На відміну від автопортрета, сповненого романтики, написаного під впливом творчості геніального вчителя молодого Тараса – Карла Брюллова, Л. Яворський зобразив поета, який глибоко співпереживає нещасливій долі своєї батьківщини, про що свідчать не тільки рядки з його твору, присвяченого Україні, але й глибока зморшка між бровами і сумні очі.

  Л. Ф. Яворський не випадково «одягнув» молодого Шевченка у вишиванку та жилетку із сюртуком, натякаючи  на певні етапи в його біографії. Ліворуч, за спиною Шевченка, дві білі хатинки-мазанки. Позостале тло картини заповнене характерним для творчості Є. Ф. Миронової рослинним візерунком з улюбленим символом художниці – мудрою совою. У лівому нижньому куті портрета напис: «Л. Яворський, Л. Миронова». Портрет написаний на полотні олійними фарбами, має розмір: 93×84 см.

На республіканській виставці 1964 року, присвяченій 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка експонувалась робота Л. Ф. Яворського «Форт Байди» (острів поряд з Хортицею). Цей пейзаж був написаний на великому натурному матеріалі, зібраному автором. Художнику вдалось передати суворе минуле цього острова-цитаделі запорозького козацтва [3, 2].  Художник працював як у станковому, так і у декоративному мистецтві.

Роботи Л. Яворського різних років

 Не зважаючи на те, що Л. Ф. Яворський був учасником обласних, республіканських, всесоюзних та закордонних виставок, а з 1966 року був членом Спілки художників СРСР, в переглянутих довідниках, присвячених діячам культури України нам не вдалось знайти його прізвища. Можливо, це пояснюється тим, що він, на відміну від більшості, завжди вбирався у вишиванку і розмовляв українською мовою, а ще писав твори на козацьку тематику, що явно не відповідало духу тієї епохи, викликало нерозуміння оточуючих та підозру у влади.

  Помер Леонід Федорович Яворський у Києві 1989 року. І цілком можливо, що портрет Тараса Шевченка, про який йдеться, був якщо не останньою, то одною з останніх праць художника.

  В Запорізькому художньому музеї зберігається етюд до портрета Л. Ф. Яворського, написаний його колегою запорізьким художником В. К. Гайдуком у 1965 році.

  У квітні-травні 2010 року у запорізькій галереї Art L проходила перша посмертна виставка художника під назвою «Повернення», на якій експонувалось близько п’ятдесяти його пейзажів та етюдів. Організацією виставки займалась племінниця Леоніда Федоровича, Лариса Яворська, яка розповіла про те, що твори митця знаходяться у  приватних колекціях у Києві, Москві, Амстердамі (Голландія), але, на жаль, неможливо встановити, скільки творів було написано митцем [6, 7]. У сюжеті, відзнятому журналістом телеканалу «Запоріжжя» В. Бабенком, присвяченому відкриттю виставки, йшлося про вплив на творчість Л. Яворського західноєвропейського імпресіонізму, чому він завдячує навчанню в Ризькій Академії мистецтв. Цей вплив відчувається у техніці художника, «якому була властива  манера писати  роз'єднаним мазком, пастозно на світлі, дуже прозоро в тінях і в яскравій  кольоровій побудові» [2, 2]. 

  Набагато довшим і творчо більш щасливим склалось життя Єлизавети Федорівни Миронової, якій належить декоративна частина портрета Т. Г. Шевченка.

  Вона, як і Тарас Григорович, народилась на Київщині, але у селі Сошникові 27 вересня 1929 року, малювати навчалась самостійно [6, 402].

Образи, які створювала, надихані були материнськими піснями, а ще чарівною природою рідної Київщини, особливо лісами, дібровами. Для маленької Лізи вони сповнені були невимовної краси і таємниці. Уява малювала фантастичних звірів та птахів, що живуть серед такої пишної природи. Стовбури дерев здавалися схожими на якісь фантастичні створіння. Мати, яка і сама вміла  гарно розписати хату чи піч, виділяла дочці подоли від старих сорочок, і на тому полотні або на папері незабаром все більш і більш впевнено почали з’являтись яскраві, фантастичні,  сповнені оптимізму, радісного світосприйняття твори, хоча дитинство та юність майбутньої художниці припали на війну та повоєнні роки. Вона полюбила біле тло, яке заповнювала рослинним орнаментом і, перш за все, рожами – улюбленими квітами українського села.

    Роботи Єлизавети, від самого початку були традиційними для народних розписів, так званих «мальовок», але при цьому мали яскраво виражену своєрідність, яка виявлялась у тільки їй притаманній кольористиці, композиції, сюжетах. Вона малює для односельців, набуваючи їх визнання. У 1963 році в Київському Будинку народної творчості Є. Миронова вперше представила свої твори – панно, жанрові композиції на розгляд фахівців і отримала схвальну оцінку. Майстрині було рекомендовано познайомитись із творчістю кращих майстрів декоративного розпису України. Насамперед вона побачилась з М. О. Примаченко, потім у музеях Києва знайомилась з творами відомих народних художниць Параски Власенко, Надії Білокінь, Тетяни Пати, Катерини Білокур, лауреатом премії якої їй судилося стати у майбутньому. Це була гарна школа, яка сприяла розквіту самобутньої творчості народної художниці.

  Тетяна Кара-Васильєва у статті «Нове слово мистецтвознавця»  писала: «Особливий розквіт в цей період (друга половина 1950-х – 1980-і рр.)  набуває декоративний розпис. Це, в першу чергу, творчість К. Білокур, Г. Собачко-Шостак, М. Тимченко, Є. Миронової, чисельна група митців з Петриківки» [1, 162].

                        Миронова Є. «За світ встали козаченьки». 1982                                     Миронова Є. «Лелека».  1979

Знаменним у творчості художниці стає 1967 рік, коли вона з групою народних митців вперше відвідує Седнів на Чернігівщині. Помітно поглиблюється і ускладнюється зміст її творів. Художниця починає  сміливіше вводити у композиції людей і тварин, архітектурні споруди. Старовинна липа, під якою любив відпочивати Кобзар, була сприйнята Мироновою, за її власним висловом, «як історичний документ». Вона зображує липу в оточенні молодої порослі як символ безкінечного оновлення.

    Художниця малює на папері, картоні технікою акварелі, вживає гуаш, темперу з олією. Крім робіт станкового характеру, працює у різних жанрах. Не випадково, саме її запрошує відомий український кінорежисер Юрій Ільєнко як художника-декоратора для своєї картини «Вечір на Івана Купала». Плідно і багато працює Є. Ф. Миронова і як ілюстратор  дитячих книжок.

У тому ж 1967 році в Києві у Будинку літераторів відбувається перша персональна виставка Є. Ф. Миронової, на якій були присутні відомі художники та письменники, серед них:  М. Глущенко, М. Дерегус, В. Касіян, Г. Яблонська,  Олесь Гончар, М. Бажан, М. Стельмах та А. Малишко. Твори народної художниці отримали високу оцінку. За рекомендацією Тетяни Яблонської її було прийнято до Спілки художників СРСР. Є. Ф.  Миронова переїздить до Києва. Починається новий етап в її житті і творчості.

 Ще у Седневі Єлизавета Федорівна познайомилась і заприятелювала з Л. Ф. Яворським. Професійний художник і народна майстриня знайшли багато спільного у своїх поглядах на мистецтво. Це знайомство продовжилось у створенні спільних робіт, у взаємовпливі, а у подальшому – в одруженні.

                           Ресторан «Курені». 70-ті роки                                               Ресторан «Курені». 80-ті роки

  1968 року відомий київський архітектор А. В. Добровольський запросив Є. Миронову до оформлення ресторану «Курені», який будувався на Дніпрових пагорбах неподалік від Аскольдової могили. На прохання Миронової до участі в оформленні був запрошений Л. Ф. Яворський. Робота над ескізами та картонами тривала два роки. В основу розписів будівель ресторану лягли ілюстрації до відомих український пісень «Ой, на горі та й женці жнуть», «За світ встали козаченьки», «Ой, не шуми, луже», які складались  у цікаві композиції, що створювали атмосферу затишної української природи, вдало поєднувались з архітектурою будівель доволі екзотичного ресторану. Преса писала, що по відкритті ресторану, відбувалось своєрідне паломництво до цього «новоствореного привабливого куточка міста» [4, 15].  

  У травні 2011 року автору статті довелось відвідати ресторан «Курені». На жаль, після проведених у наступні роки ремонтів, всі роботи Є. Ф. Миронової та Л. Ф. Яворського були знищені. Їх місце заступили квіткові петриківські розписи, доволі симпатичні, але той світ, який був створений Мироновою та Яворським, зник.

 У 1969-1972 роках митці працювали над оформленням ресторану «Козачий дозор» у м. Запоріжжі. (архітектор А. Матвієнко). Вони виконали дуже великий обсяг робіт. Одну із зовнішніх стін у внутрішньому дворику митці прикрасили декоративним панно із шамоту, виконаним у техніці невисокого рельєфу і розпису керамічними фарбами. Його сюжет побудований за мотивами народної пісні «Приїхали до дівчини три козаки в гості». Три вершники зображені у лісі посеред декоративно поданих дерев, на яких сидять птахи, вбрані немов дівчата, – в намисті, з крилами-вишиванками і хвостами-плахтами. Стриманий колорит панно гармонійно поєднується з архітектурним ансамблем споруди.

 В інтер’єрі ресторану розміщено три великі живописно-декоративні композиції, виконані в традиціях народного мистецтва, але виразно позначені індивідуальним художнім почерком Є. Миронової. Композиція «Історія запорозького краю» в реалістично-символічних образах розкриває особливості краю: тут і курган, і скіфська баба, і козаки-запорожці, що відпочивають на траві, і рибалки, ковалі, орачі та садівниці за роботою, дівчина, що напуває корову біля криниці, пара закоханих під яблунею.

Ресторан «Козачий дозор», м. Запоріжжя

  В іншому залі майстри розмістили піч-камін, а на стіні навколо печі в техніці розпису по левкасу виконали декоративне панно під назвою «Лісова пісня».

  Найбільший – Молодіжний зал прикрасила високохудожня композиція «Свято юності». В цілому ресторан «Козачий дозор» належить до кращих архутектурно-художніх споруд м. Запоріжжя. І в цьому немала заслуга художників Є Миронової та Л. Яворського. Так писав про роботу митців В. Щербак у 1987 році [4, 16].

  У лютому поточного року автору тез пощастило потрапити до колишнього ресторану «Козачий дозор», який багато років після свого відкриття тішив запорожців, гостей міста, та подорожуючих трасою Москва-Сімферополь, оскільки стояв у дуже вигідному місці – при виїзді із Запоріжжя, край дороги. Ресторан зазнав краху у важкі 1990-і роки, а у 2000‑х роках сталася велика пожежа і вже років десять він перебуває у жахливому стані, хоча має впливового власника. Як не дивно, але більша частина з творів Є. Миронової та Л. Яворського збереглась. Гарно виглядає шамотна композиція у внутрішньому дворику. У Молодіжному залі з п′яти частин «Свята юності» у дуже поганому стані (сильні осипи фарби) частина, яку умовно можна назвати «Зима». Судячи з опису В. Щербака, втрачена значна частина композиції «Історія запорозького краю», з якої залишилось тільки панно «Лісова пісня». У малому залі втрачено розмальовану піч-камін, а зображення навколо неї, особливо справа, повицвітали і мають осипи. Враховуючи гарний стан стін будівлі, ресторан можна відбудувати, зберігши твори Миронової та Яворського як безсумнівну його окрасу.

  У 1977 році Є. Мироновій та Л. Яворському, як митцям, які продемонстрували вміння розв′язувати будь-які художні завдання, було доручено оформлення до Олімпіади-80 готелю «Україна» в Москві. Згідно з розробленим ними і затвердженим проектом, необхідно було виконати масштабні настінні розписи, а також 16 тематичних гобеленів та 9 рушників. Метою проекту для митців була репрезентація України засобами мистецтва на високому ідейно-художньому рівні. З цим завданням вони успішно впорались. Як і у попередніх роботах, домінувала властива Є. Мироновій художньо-образна структура: барвисті орнаменти і красуні-птахи  зустрічали гостей біля вхідних дверей, а в залі вони опинялись у полоні фантастичного світу, наповненого колоритними образами українського фольклору, символічно трактованими краєвидами з буянням зелені та квітів. 

  Варто лише було поглянути на гобелени «Ішов Гриць з вечорниць», «Зійди, зійди, місяченьку», «Несе Галя воду». Художня рада на чолі з головним архітектором  Москви Д. Посохіним високо оцінила цю роботу українських митців [4, 17-18].

28 квітня 2010 року після трирічного ремонту готель «Україна» в Москві відкрився під новою назвою «Radisson Royal Hotel». Автору тез не вдалось з′ясувати,  що сталося після ремонту в ресторані готелю з творами  Є. Миронової та Л. Яворського. Перед готелем залишився стояти пам′ятник Т. Г. Шевченку, встановлений там ще у 1974-му році.

  В Запорізькому краєзнавчому музеї зберігається декілька народних картин та декоративних розписів Є. Ф. Миронової, серед них: «Сім′я вечеря коло хати», «Їхав козак», «Купальська ніч», «Юність», «Павичі», «Дбайлива господиня» та інші.