Денисенко О.В.
№ 2 2017
Проект запорізьких краєзнавців «ЗАПОРІЖЖЯ – ТИСЯЧОЛІТНЄ МІСТО ЗА ПОРОГАМИ», започаткований з метою дослідження історії міста на сучасній теоретико-методичній та джерельній базі історичної урбаністики
- Голова
Запорізької обласної організації
Національної спілки краєзнавців України
- правник
Запорізька обласна організація Національної спілки краєзнавців України (ЗОО НСКУ) ще з лютого 2016 року започаткувала новий краєзнавчий проект, який в своєму остаточному варіанті має назву « ЗАПОРІЖЖЯ – ТИСЯЧОЛІТНЄ МІСТО ЗА ПОРОГАМИ».
2017 рік – є особливим для проекту, тому що саме цього року місто Запоріжжя буде відзначати 1065-річчя від першої писемної згадки про нього. Саме 27 червня 2014 року Запорізька міська рада своїм рішенням за номером № 47 затвердила Звіт робочої групи із уточнення дати заснування м. Запоріжжя та визнала 952 рік – датою виникнення першого поселення на території сучасного міста Запоріжжя, на підставі трактату Візантійського імператора Костянтина VII Порфієродного «Про управління імперією», як першої відомої писемної згадки про існуючі городища на обох берегах Дніпра та острові Хортиця [1].
Ця ювілейна дата і послугувала активізації роботи над проектом, який включає в себе проведення конференцій, круглих столів, диспутів, лекцій та семінарів, публікацій у пресі та краєзнавчих виданнях, створення тематичних збірок та інформаційно-рекламної друкарської продукції.
Для розробки концепції та реалізації проекту ще у квітні 2016 року Правлінням ЗОО НСКУ було створено організаційний комітет, до складу якого попередньо увійшли Левченко Михайло Павлович, Шаповалов Георгій Іванович, Турченко Федір Григорович, Остапенко Максим Анатолійович та Сурченко Сергій Володимирович. Їх статті та матеріали, присвячені висвітленню проблематики датування заснування міста Запоріжжя, окремим періодам його історії під призмою системного погляду на місто як складну соціокультурну систему, заходам в межах реалізації проекту Спілки, буде розміщено на сторінках нашого електронного часопису «КРАЄЗНАВСТВО ЗАПОРОЖЖЯ» (zpkrai.jimdo.com).
Дати вичерпне визначення поняття «місто» неможливо. «Згідно Європейської хартії міст (1992), існують дві концепції міста − як археологічного, топографічного, містобудівного осередку людської життєдіяльності і як історичного та юридичного явища, яке забезпечує фундаментальне ядро (фокус) суспільного життя. У світовій та вітчизняній практиці міста розглядаються як осередки економічного, науково-технічного і культурного поступу і водночас як локальні суспільно-територіальні системи, центри регіональних територіальних комплексів. Існує безліч різних підходів до визначення міста – від соціально-економічних до політико-правових, від топографічних до соціально-психологічних. При цьому не оспорюється хіба що бачення середньовічного інтелектуала Ісидора Севільського: «міста – це не камені, а люди». У цьому лаконічному визначенні й справді якнайточніше відображена суть міського організму, який створюється людьми і для людей» [2, с. 11].
Історію розселень, поселень, локаційних процесів, урбанізаційних хвиль досліджує історична урбаністика – галузь соціогуманітарного знання, яка вивчає історію міст, їх розміщення, історію міського господарства, самоврядування, принципи містобудування тощо, а також пропонує класифікаційні критерії, які створюють науковий фундамент для віднесення того або іншого населеного пункту до категорії міст і для поділу міст на певні категорії [2, с. 8].
Проте слід зауважити, що історія міст як об’єкт самостійних наукових досліджень, займає все менше місця. До теперішнього часу єдиним повним енциклопедичним виданням є 26-томна «Історія міст і сіл УРСР», видана в далекі заідеологізовані радянські часи – у 1967- 1974 роки. Сьогоднішню історію міст треба писати зовсім по-новому: на новій джерельній базі та нових теоретико-методологічних засадах. Історія міста це не лише етапи розвитку від часу його виникнення з переліком найвагоміших подій та найвідоміших постатей. Місто – своєрідний колективний суб’єкт із власними функціями, відповідними механізмами самоорганізації та самозбереження, а тому відображення його історії потребує виходу за межі простої описовості [2, с. 9-10].
Проблема першовитоків міської традиції і міського літочислення постала відразу після набуття нашою країною незалежності, звільнення історичної науки з радянсько-імперських пазурів. Тільки у 2001 році на державному рівні – Постановою Кабінету Міністрів України було визначено список історичних населених місць [3]. Цей документ на певний час загальмував величезну кількість звертань у вищі інстанції і наукові установи з приводу перегляду дат заснування міст, проте останнім часом усталені дати знов дедалі частіше ставляться під сумнів. Пов’язано це з тим, що список складався фахівцями Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури містобудування на основі застарілих відомостей «Історії міст і сіл Української РСР» та без серйозних фахових консультацій і обговорень на рівні Інституту історії України НАН України. Крім того, очевидною є необхідність вироблення бодай орієнтовних критеріїв визначення віку міст, адже різнобій щодо них у довідковій літературі справді вражаючий [2, с. 15].
Так, дослідники історії Одеси вважають, що її літочислення необхідно починати як мінімум з часів існування міста Хаджибей, згадка про яке відома ще з ХV століття: Дерибас, який начебто заснував місто Одесу, на чолі російського війська просто штурмував століттями існуюче місто Хаджибей. Доцент Одеського національного університету ім. Мечникова Тарас Гончарук небезпідставно вказує, що Російська імперія ще з катериненських часів, з метою ствердження на нових для неї територіях, нав’язувала власну топоніміку вже існуючим на цих землях містам: Кодак став Катеринославом, Ак-мечеть – Сімферополем, Аджидер – Овідіополем, Соколи – Вознесенськом і так можна довго продовжувати цей перелік. З цього приводу є цікавою історія і самої Росії: так, Петербург виник на місці взятого у 1703 році міста-фортеці Нієншанс і таких прикладів теж безліч. Як позитивний приклад підходу до цього питання Т. Гончарук вказує на досвід Туреччини: «…турки виводять дату заснування Стамбулу з появи древньогрецького міста Візантія, а не з дати штурму їх предками Константинополя, тому що древня історія міста – предмет гордості його мешканців…» [4].
Нікополь вже відзначає день міста за його відродженим літочисленням: у 2017 році – йому виповниться 378 років, хоча ще у 1980 місто святкувало тільки 200-річчя. Таке рішення про нову дату заснування стало результатом вирішення давніх спорів істориків про те, як вести літочислення міст України, заснованих запорозькими козаками. Мирослав Жуковський, заступник директора з наукової роботи Нікопольського краєзнавчого музею, зібрав всі необхідні докази існування на території сучасного міста Микитинської Січі, зведеної на цьому місті 1639 року. Краєзнавець М. Жуковський багато років займається вивченням питанням літочислення населених пунктів Дніпропетровської області, заснованих запорозьким козацтвом [5]. Сьогодні історик позиціонує місто Нікополь як єдине в Україні, історія якого почалась з міста-фортеці «Січ». При цьому, М. Жуковський наголошує, що перша документальна згадка про Микитин Ріг датується 1594 роком. Також є свідоцтва про Микитин Ріг, які датовано 1628 та 1637 роками. З народних переказів, назва цього річкового мису походить від імені козака Микити. В офіційній історіографії ствердилась думка про те, що Січ була побудована на Микитиному Розі у 1638 році задля перешкоджанню переправі татар від Кам’яного Затону до Микитиного Рогу. Для обґрунтування правильності визначення нової дати заснування міста Нікополя науковцями була проведена колосальна робота: ще з 2000 року проводилась археологічна розвідка на території міського парку 40-річчя Перемоги (було знайдено фрагменти земляних укріплень Микитинської Січі), вивчались праці відомих істориків-краєзнавців І. Кареліна, Д. Яворницького, Я. Новицького; зібрано спогади місцевих жителів про залишки укріплень, співставлялись старовинні військові карти XVIIІ-XIХ століть з більш сучасними ХХ століття та багато інших досліджень. Сьогодні місцезнаходження Микитинської Січі нанесено на карту міста [6].
Зміна дати заснування торкнулась і сучасного міста Дніпра. Всім нам відома традиція говорити про Південно-Східну Україну як про Дике поле, що до приходу росіян було незаселеним та нецивілізованим, проте на місці сучасного Дніпра був центр козацької паланки – Новий Кодак. Олег Репан в своїй статті «Місто-привид» пише: «з «времен очаковских и покоренья Крыма» історики воліли не згадувати про те, що насправді місто виросло на системі козацьких поселень… Проте чимало районів міста зберегли назви козацьких поселень, відомих щонайменше із середини ХVІІІ століття. Погляньмо на правий берег сучасного Дніпропетровська – Таромське, Діївка, Сухачівка, Новий Кодак, Мандриківка, Лоц-Кам’янка…Тож Катеринослав часів Катерини ІІ розбудовувався, спираючись на старовинне місто Новий Кодак, перша згадка про яке сягає 1645 року. Новий Кодак був центром Кодацької паланки (аналогічно до сучасного поділу на області) … На чолі паланки стояв полковник, якого козаки в Січі переобирали щороку, а то й частіше, щоби до місця не приріс та не піддавався різним спокусам. …Полковник судив, збирав податки, ганявся степами за розбійниками, але основним нервом життя Нового Кодака було не управління, а торгівля. Адже місто виникло на перетині важливих торговельних шляхів, на перевозі через Дніпро. Сюди приїздили купці з Правобережної та Лівобережної України, Польщі, Росії, Дону, Кримського ханства. Могли вони прибувати суходолом, могли Дніпром (Новий Кодак мав зручну гавань). Купцям треба відпочити – і в місті виростають шинки та заїжджі двори, яких на 1773 рік було понад три десятки. Великими торговельними подіями були ярмарки – 15 серпня, 26 вересня та в грудні. Загалом у документах Нового Кодака згадуються ковалі, гончарі, ветеринари, слюсарі, ткачі, різники, кушніри тощо» [7].
Як зазначено у Звіті робочої групи з уточнення дати заснування міста Запоріжжя, про необхідність уточнення дати заснування м. Запоріжжя в регіоні говорилось майже декілька десятиліть [8].
Для вивчення цього питання Рішенням Виконавчого комітету Запорізької міської ради 24 січня 2008 року була створена робоча група у складі семи осіб: Левченка Михайла Павловича, Шаповалова Георгія Івановича, Остапенка Максима Анатолійовича, Кошлатого Володимира Петровича, Шевченко В. Г., Кузьміна О. С., які проводили дослідження під головуванням Турченка Федора Григоровича – професора, доктора історичних наук. Протягом 2008-2009 років робоча група опрацювала велику кількість літописних, архівних та археологічних матеріалів. Поточну роботу групи координував член виконкому міськради Левченко Михайло Павлович, який в кінці 2008 року надав проміжний звіт, прийнятий сесією міськради до відома, і робочою групою було продовжено роботу.
Звіт, підготований робочою групою у грудні 2009 року про можливість встановлення дати заснування поселення на теренах міста за першою літописною згадкою – Іпатіївським та Лаврентіївським списками в Повісті минулих літ – 05 квітня 1103 року, сесія міськради теж тільки прийняла до відома. Було запропоновано продовжити роботу в напрямку поглибленого вивчення матеріалів та археологічних даних Грінченка В. А., Міллера М. О., Добровольського А. В., Бодянського О. В., Сокульського А. Л. стосовно поселень, заснованих в першому тисячолітті нової доби, які дають підстави вважати утворення поселень на території сучасного міста Запоріжжя в VІ-VІІІ століттях.
В 2011 році зі складу робочої групи вийшли Кошлатий В. П. та Шевченко В. Г., а новими членами стали – завідувач Філії «Кам’янська Січ» Національного заповідника «Хортиця» Сурченко Сергій Володимирович та дійсний член Української академії наук Авдєєнко Андрій Іванович, який надав цінні матеріали та пропозиції.
Протягом 2011 – початку 2012 року робоча група додатково опрацювала значний історичний матеріал, зокрема мапи XVII-XIX століть, роботи іноземних істориків XІV-XVIIІ століть.
Робоча група дійшла наступних висновків (згідно тексту Звіту):
1. Перші поселення на території нинішнього міста Запоріжжя віднесені до Дніпро-донецької культури епохи міді (неоліту) – з середини V до середини IV тисячоліття до н. е.
2. На о. Хортиці археологами Максимом Остапенком та іншими досліджені кілька святилищ доби бронзи (енеоліту) – IV-ІІ тисячоліття до н. е.
3. На території сучасного Запоріжжя досліджена велика кількість курганів, датованих І тисячоліттям до н. е., скіфські могили.
4. Арнольдом Сокульським археологічно досліджене городище Протовче – в південній частині о. Хортиця, а раніше археологом Володимиром Гринченком – Вознесенівське – на перехресті вулиці Сєдова та Південного шосе в Запоріжжі. Висновок археологів – поселення віднесені до VІІ-VІІІ століть н. е.
5. Протягом тисячоліть безперервно діяла переправа через ріку Дніпро північніше нинішньої греблі Дніпрогесу: між сучасними Заводським та Ленінським районами. Для обслуговування переправи на обох берегах Дніпра постійно жили люди, які обслуговували переправу, займались іншим ремеслом. В різні часи переправа мала назви Крарійська, Велика Татарська, Кічкаська.
6. В районі південної частини о. Хортиця аналогічно діяв брід через Старий і Новий Дніпро, існувало постійне поселення.
7. З XVІ століття в районі переправи створюються укріплення з метою жорсткого контролю за пересуванням людей. На іноземних картах (Річчі Заноні) поселення біля переправи позначаються як фортеці з назвами Вольний та Вінок.
8. В XVІІ столітті в північній частині Хортиці будуються козацькі укріплення. Пізніше, в XVІІІ столітті ці укріплення неодноразово відновлюються, створюються додаткові укріплення на лівому та правому берегах Дніпра – район нинішнього Автовокзалу та на Вирві. В зв’язку з неможливістю провести кораблі через пороги, в кількох місцях будуються верфі для створення російського флоту на низу Дніпра.
9. Крім поселень в районі переправи з’являються поселення-зимівники біля балки Капустяної (Нешкребівка), та вздовж річок Хортички і Московки. Після побудови церкви Нешкребівка перейменовується в Вознесенівку.
10. У 1771 році між нинішніми вулицями Горького – Героїв Сталінграду та Грязнова – Запорізької закладається Олександрівська фортеця. Протягом кількох років навкруги фортеці утворюється посад.
11. 4 червня 1775 року за наказом цариці Катерини ІІ знищується Запорозька Січ, козаків виселяють за Дон, інші ховаються в Великому Лузі або йдуть за Дунай. Зимівники пустіють.
12. Кінець XVІІІ століття – на місцях зимівників з’являються колонії менонітів, яких запросила Катерина ІІ, надавши численні пільги для облаштування. Це Шенвізе, Ейнлаге, Верхньо-Хортицька, Острів-Хортицька колонії. Колонізація південних територій завершена.
13. 30 березня 1783 р. Олександрівськ став повітовим містечком Катеринославського намісництва – до 12 грудня 1796 р. У зв’язку зі створенням Новоросійської губернії не входив до числа повітових. Потім, 05 червня 1806 року призначений повітовим містечком в Катеринославській губернії (Городскія поселенія въ Российской имперіи, т. 2, с. 136-139). Перейменовуючи 23 березня 1921 року місто на козацьку назву «Запорожжя», ввівши узагальнююче-об’єднавчий топонім, депутати ради саме тоді заклали підґрунтя для сьогоднішнього перегляду та винесення остаточного рішення.
14. В 20-х роках ХХ століття біля колонії Ейнлаге (Новий Кічкас) та селища Павло-Кічкас починається будівництво Дніпрогесу та кількох заводів. Біля Дніпрогесу будується місто Нове Запоріжжя (Соцмістечко). Згодом всі населені пункти об’єднуються в єдиний населений пункт – Запоріжжя. Спочатку адміністрація знаходиться в колишньому Олександрівську, а в 50-х роках поступово переноситься на територію колишньої Вознесенівки.
Таким чином, аналізуючи всі наявні матеріали, робоча група дійшла висновку, що територія нинішнього Запоріжжя залюднена ще від доби неоліту.
Світова практика встановлення дати утворення чи заснування населеного пункту спирається здебільшого на письмові, актові, літописні згадки, підкріплюючи свої докази археологічними знахідками. Перша письмова згадка про поселення на території сучасного Запоріжжя датується 952 роком – Імператор Костянтин VII Порфірородний видав трактат «Про управління імперією (Моєму сину Роману)» де описав і Крарійську переправу і о. Хортицю (під найменням о. Георгія). Ним також описані дійства та треби, які справляють на острові подорожуючі, котрі сплавляються через Дніпрові пороги:
«…Потім досягають так званої переправи Крарія, через яку переправляються херсоніти, (від авт. херсоніти – мешканці Херсонесу; панічакіти – печеніги) [йдучи] з Русі, і пачінакіти на шляху до Херсону. Ця переправа має ширину іподрому, а довжину, з низу до того [місця], де висовуються підводні скелі, – наскільки пролетить стріла від того, хто пустив її звідси туди. Зважаючи на це сюди спускаються пачінакіти і воюють проти росів. Після того як пройдене це місце, вони досягають острова, званого Св. Григорій. На цьому острові вони здійснюють свої жертвоприношення, оскільки там стоїть величезний дуб: приносять в жертву живих півнів, прикріплюють вони і стріли навколо [дуба], а інші – шматочки хліба, м’яса і що має кожен, як велить їх звичай. Кидають вони і жереб про півнів: або зарізати їх, чи з’їсти, чи відпустити їх живими. Від цього острова роси не бояться пачінакіта, поки не опиняться в річці Селіна.»
Літаврін Геннадій Григорович, історик, академік РАН (Передмова до перекладу Трактату):
«Важко назвати серед візантійських письмових пам’яток раннього середньовіччя яку-небудь іншу працю, яка відрізнялася б настільки широким авторським задумом, таким же достатком сюжетів, розмаїттям жанрів, як приписуваний Імператору Костянтину VII Порфірородному (908-959) твір «Про управління імперією», складений в 948-952 рр. Нелегко вказати і будь-яке інше творіння візантійської історіографії епохи розквіту імперії, яке залишилося б настільки ж маловідомим своїм сучасникам.
Створена в якості конфіденційного довідника-керівництва з управління імперією для юного спадкоємця престолу, майбутнього Романа II (959-963), праця Костянтина свідомо не призначалася навіть для освіченої еліти візантійського суспільства.
Для… читачів ця книга представляє особливий інтерес ще й тому, що саме вона містить більшу частину відомостей по самій ранній історії Стародавньої Русі, що збереглися в творах іноземних авторів тієї епохи.
... Зерцало-повчання (керівництво по внутрішній і зовнішній політиці), піднесене батьком своєму сину Роману до його 14-річчя.»
Там же: «Найбільш переконливе обґрунтування назви [Крарія] запропонував К.-О. Фальк (тюркські та вірменські етимології визнані непереконливими). Вказуючи на те, що в грецькому мінускулі переписувачі часто плутали букви -бета- і -к-, Фальк запропонував читати Bpapіу замість Kpapіу. В цьому випадку він вважає за можливе пов’язати назву з висловом дав.-шв. Vrar faeria (від vra у формі род. від. од. vrar – «кут, поворот») – «переправа біля повороту».
Також Літаврін Г. Г., аналізуючи «Записку грецького тропарха», пов’язує село Воріон теж із Крарієм, адже греки робили спробу переправитися через Дніпро, коли він ще не замерз, відразу нижче порогів. Та ця письмова згадка трохи пізніша: за астрономічними описами науковці припускають, що подорож відбувалася в 992 році.
Великий російський історик В. М. Татіщев, опрацьовуючи названу працю Багрянородного, також наголошує на існуванні поселення з тотожною назвою: «Міста, іменовані Гирі, а також і область вервіанів, у росіян не згадувані, але, може, так сказано: виходили в міста на виру, тобто для зборів данини від підданих і плодів... А за переказом Нестора князі з військами щороку виходили на Сутень, тобто на суміж із половцями, як для лову звірів і риб, так для захисту підданих,.. але оне влітку, а зимою їздили для збору данини, або оброків. Скоріше, думаю, слово грецьке гірос то ж означає, що кордон, Сутень і околиця, так само і варвіан...».
Методами історичної географії встановлені найдавніші шляхи, які проходили через переправу, а також певні зміни в розташуванні її. Навіть припускається, що Крарійська переправа сприяла існуванню в свій час північної відноги Великого шовкового шляху: через неї вододілом було можливо безперешкодно простувати від Дону до Західного Бугу.
Факт існування порогів вимагав перевалки вантажу та подорожуючих з водного на сухопутний шлях нижче них. Отже, робоча група не могла встановити лакун, які б підтверджували певний проміжок часу, коли переправа могла не функціонувати, тобто припиняли б існування вказані поселення. Адже всі, хто тут поселявся чи пересувався (зі сходу на захід, чи з заходу на схід, а також з півночі на південь і навпаки), були зацікавлені в стабільній переправі та контролі над нею.
Саме зручне географічне розташування переправи зумовило існування поселень, основним заняттям мешканців яких було, в основному, не землеробство. Це основна чи головна відмінність у трактуванні поселення, як урбанізованого чи міського. Історики також припускають, що саме в межах переправ справлялося також мито з купців та інших подорожніх. Відносно встановлення мита на переправах існує багато указів російських царів: мито перестали брати тільки зі стаціонарних мостів.
Найвизначніша археологічна знахідка, що підтверджує багатовікове існування та функціонування Крарійської переправи це, безумовно, «Кічкаський скарб» і весь результат роботи Дніпрельстанівської археологічної експедиції Наркомпросу УРСР 1927-1932 рр.
Археолог Михайло Міллер у праці «Могила князя Святослава» стверджує що «Цей перевіз [Крарій] через Дніпро був найбільший та відомий вже за часів Боспорського царства, як то видно зі знахідок на дні Дніпра на перевозі значної кількости Боспорських грошей… Очевидно у зв’язку з таким виключним значенням цього середохрестя найбільш торговельних артерій та шляхів сполучення того часу, при Кічкаському перевозі з обох боків Дніпра були розташовані великі слав’янські села, що їх залишки винайшла та дослідила Дніпрельстанівська археологічна експедиція. На дні Дніпра, на перевозі, було знайдено багато різних речей, в тому числі гроші бронзові, срібні та золоті – Понтійські, Ольбійські, Боспорські, грецькі, римські, арабські, київські, татарські та західньо-европейські… та багато всякої зброї різних часів, від кам’яної сокири та до кулеметів часів громадянської війни.»
«Гора… домінувала над всією околицею. З верховини гори розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів.» «При таких умовах дослідження городища, що було розташоване на найвищій крапці гори, – було доручено молодому археологові Володимирові Гринченкові.» [с. 54].
Резюме Грінченка в «Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі»: «Автор розглядає яму сі складеними предметами як поховання через трупоспалювання, здійснене на стороні, а всю територію кам’яної споруди як місце стоянки військового табору.» І далі: «Автор… датує пам’ятник кондом VII-VIII ст. тобто тим періодом часу, коли на цих землях жили слов’яни та хозари.» [с. 48].
Історик А. Т. Сміленко, аналізуючи матеріали В. Грінченка, звертає увагу на наступне: «На характері пам’яток Степового Подніпров’я відбилось розташування цієї області на перехресті шляхів… Тому в цій області є своєрідні пам’ятки, унікальні для Східної Європи. До таких пам’яток належать: …укріплений табір дружинників VII ст. біля с. Вознесенка…» І далі: «Отже,.. всього в братській могилі було поховано близько 33 вбитих: один верховний вождь, два військових вожді, четверо знатних дружинників і приблизно 26 рядових дружинників та неозброєних слуг».
Стосовно поселення з рисами міста Сміленко категорична: «Пов’язавши пеньківсько-пастирські пам’ятки і Вознесенку з уличами і росами, слід визнати Вознесенку південним пограничним укріпленням русів». Далі: «Місце для спорудження табору вибрано вдало… в цьому місці функціонувала, очевидно, тривалий час відома переправа, де схрещувались важливі шляхи… Отже, табір контролював переправу.» І висновок знаного історика: «Вознесенська і Глодоська знахідки належать до цікавих і важливих,.. дружинних пам’яток. Формування озброєної дружини відіграло важливу роль в історії в перехідний період від первіснообщинного до класового суспільства. Дружина… сприяла виникненню держави, князівської і королівської влади.»
Зручний брід у плавневій частині о. Хортиці став у свій час місцем для неодноразового збору на острові княжих дружин перед походами на половців у 1103 р., 1223 р. та інших роках. Звертає на себе увагу той факт, що для збору на Хортиці русичі добиралися як вниз по Дніпру, так і суходолом, а потім піднімалися річкою вгору. Як наголошує той же Багрянородний, на о. Хортицю не тільки причалювали «на лодіях», а й приходили або приїжджали «по сухопуттю», тобто на Хортицю добиралися вбрід. Тут же в давнину був насипаний земляний вал, який слугував як оборонна споруда від нападів з півдня, а також для безперешкодного переходу з одного берега Дніпра на інший.
«За археологічними матеріалами, літописними повідомленнями та картографічними даними, поселення проіснувало з кінця Х до ХІV ст.. включно» – А. Сокульський [Монографія, c. 205]. Що цікаво: при археологічних дослідженнях поселення Протовче були виявлені рештки металургійного виробництва: печі, шматки залізної руди, шматки шлаків, флюсів [там же, c. 210].
Великий історичний матеріал по фортецях Дніпровської лінії зібраний Яковом Новицьким в «Історії міста Олександрівська». Зокрема ним підтверджене проживання козаків на наших теренах задовго до появи російських військ: «15 серпня [1770], в день Успіння Богородиці, Фредездорф був уже на р. Московці і, зайнявши Мініхівський ретранжамент і кілька колишніх запорізьких зимівників, утвердився табором... В рапорті від 20 липня за № 1877 той же Тимофєєв, представляючи Кошовому отаману список, складений полковником Кічкаської застави Феодором Шкуркою про козаків, які оселилися поблизу Олександрівської фортеці, просив дати йому пораду, як вчинити в даному випадку, чи не зволить Кошовий від себе зробити звернення про це князю Долгорукому».
Там же: «Наслідком цього подання від 26 числа того ж червня стало наступне «доношення» Кошового Калнишевського командувачу 2-ю армією князю Василю Михайловичу Долгорукову. «На землях війська Запорозького Низового при річці Московці багато Запорізького війська козаки зимовники свої мали і користуясь усіма там угіддями, як суще власним своїм добром, задовольняли себе, худобу і протчее навіть до нині учінівшагося розмірах; як же оной возследовало, і вже тому жити їм в тих зимівниках стало небезпечно, щоб часом, за неблизькому один від одного зимівників разстоянію, не міг ворог кого з них напавши захопити, до того і для відправлення служби її Імператорській Величності проти нині воюємого ворога завжди готовим бути велено...» [с. 153 (18)].
Посилаючись на М. Міллера, зазначене вище в комплексі підтверджує неправильність існуючого датування виникнення Запоріжжя 1770 роком, який російська та радянська історіографія вважали датою заснування Олександрівської фортеці. Коли розглядати формальний бік питання, то статус міста Олександрівськ отримав тільки на початку ХІХ століття, хоча постійні поселення на території старого Олександрівська були і в 1734-1739 роках, і раніше.
Підсумовуючи викладене, робоча група дійшла наступних висновків. Доцільним є прийняття встановленою датою, яка фіксує факт існування першого постійного поселення на території сучасного Запоріжжя – дату першої письмової згадки – 952 рік. Основне заняття мешканців цього поселення – забезпечення функціонування переправи, (ремісниче, охоронне, торговельне та інше, головним чином, не сільськогосподарське), через що, цілком ймовірно, існувала і певна форма місцевого урядування (структура управління, примусу та вирішення спірних внутрішніх і зовнішніх питань).
Насправді ж, можна припустити, що хоча перша письмова згадка про переправу з’явилася в 952 році, вона існувала й раніше. Однак, на жаль, немає письмових доказів (як і археологічних). Саме тому, слід пам’ятати, що запропонована дата − умовна, як умовними є більшість дат заснування міст: (див. – Київ, Москва, Казань).» [8].
10 вересня 2014 року на Сесії Запорізької міської ради медаллю за вклад у розвиток міста було нагороджено членів робочої групи: історик, депутат обласної ради Федір Турченко, депутат міськради Олександр Кузьмин, депутат міськради, співробітник Національного заповідника «Хортиця» Михайло Левченко, а також співробітник Національного заповідника «Хортиця» Сергій Сурченко. Оголошено подяку Генеральному директору Національного заповідника «Хортиця» Максиму Остапенко та директору Запорізького обласного краєзнавчого музею Георгію Шаповалову [9].
Отже, члени робочої групи і сьогодні продовжують дослідження теми заснування та історії міста Запоріжжя через проект Запорізької обласної організації Національної спілки краєзнавців України «ЗАПОРІЖЖЯ – ТИСЯЧОЛІТНЄ МІСТО ЗА ПОРОГАМИ», ввійшовши, як члени цієї творчої спілки, до складу організаційного комітету. Цьогоріч планується проведення 1-ї Всеукраїнської конференції, присвяченої питанням методології сучасної урбаністики, новим дослідженням джерельної бази, проблемним питанням історії міста як цілісного організму, безпосередньо вивченню міста Запоріжжя та багато інших. Інформаційний лист буде розміщено на сторінках цього часопису, сайті ЗОО НСКУ zoonsku.jimdo.com, в соціальних мережах.
Джерела і література
1. Рішення Запорізької міської ради від 27.06.2014 року № 47 «Про затвердження звіту робочої групи із уточнення дати заснування м. Запоріжжя».
2. Верменич Я. В., Дмитрук В. I., Архипова С. І. Міська історія України: проблеми початкового датування. Науково-довідкове видання / Відп. ред. Я. Верменич. НАН України. Інститут історії України; Сектор теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 140 с.
3. «Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу)», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р., №878.
4. Спор вокруг возраста Одессы. Опубліковано 01.09.2010 р. [Електронний ресурс] − Режим доступу http://panoptikon.org/articles/15630-spor-vokrug-vozrasta-odessy.html
5. Жуковський М. П. Про літочислення сільських населених пунктів Дніпропетровської області, заснованих запорозькими козаками. Опубліковано 26.11.2009 р. [Електронний ресурс] − Режим доступу http://www.bizslovo.org/content/index.php/en/istoriya-nikopolya/135-kozacka-doba/365-pro-litoch-sils-naselen-punktiv.html
6. Подольская А. Летоисчисление городов Украины, которые основали запорожские казаки. Опубліковано 19.10.2011 р. [Електронний ресурс] − Режим доступу http://www.nikopol-online.info/letoischislenie-gorodov-ukrainy-osnovali-zaporojskie-kazaki
7. Репан О. Місто-привид. Матеріал друкованого видання «Тиждень» № 43 (156) від 22 жовтня 2010 р. [Електронний ресурс] − Режим доступу http://tyzhden.ua/History/7423
8. Звіт робочої групи з уточнення дати заснування м. Запоріжжя
9. Глушко Ю. «В запорожской мэрии пролился дождь наград» [Електронний ресурс] − Режим доступу https://timenews.in.ua/96372/v-zaporozhskoj-me-rii-prolilsya-dozhd-nagrad-foto
Write a comment