Територія колишнього о. Мала Хортиця, що колись був створений обтіканням з трьох боків Дніпром, річкою Верхня Хортиця та Канцеровським струмком, за останнє століття відчула на собі надпотужний технологічний та антропогенний пресинг. Могутня дамба перерізала острів майже по середині та закрила витікання вод р. Верхня Хортиця (сааме її русло згадує в своїх записках другої половини ХVIII століття В. Зуєв [1, с. 261]. Перевівши її русло в Канцерівський струмок, дамба перетворила околиці західного та південно-західного секторів острова в заболочену, зарослу очеретом низину.

 Самі ж південна та західна частини Малої Хортиці щільно забудовані садово-огородніми ділянками. Головні фактори тут – доволі товстий прошарок завезеної землі та практично повна закритість для відвідання сторонніми. Незважаючи на внутрішні конфлікти, дачники з останніх сил тримають свої бастіони проти влади, що постійно змінюється, злодійкуватих бомжів і всього світу, який не входить до садово-огороднього клану.

    На сході уздовж Дніпра тягнеться вузька смужка берегу, площею менше 16 гектарів, яка зберегла слабі ознаки умовної заповідності. В нижньому (південному) кутку Малої Хортиці промоїна-вирва відособила о. Байди. Північну та північно-східну частину острова займає один з найбільших в Україні гранітних кар'єрів. Вибравши на будівництво Дніпрогесу все, що «погано лежало» уздовж берега, від середини шістдесятих років, він перетворився в більш ніж стометрової глибини котлован [2, с. 19].

   Кар'єр, з точки зору краєзнавства, прийнято вважати нецікавим місцем. Одноманітність найдревніших тріщинуватих сірих та рожевих гранітів, зрідка посічених кварцовими жилами, трохи скрашує могутня розгалужена чорно-зелена амфіболітова дайка, що складається в основну з рогової обманки, польового шпату та в невеликих кількостях кубічних кристаликів піриту [3, с. 10]. Дайка (від шотландського – «стіна з каменю») – інтрузивне, тобто введене в основну, більш древню породу тіло. Оголені на поверхні дайки часто нагадують стіни через те, що породи, які їх вміщують, як правило, руйнуються швидше [4, с. 45]. Якесь древнє посування Українського щита розломило товщу кристалічних порід і примусила вилитись в тріщини глибинний метаморфічний розплав.

 Не чіпаючи територій заповідних та охоронюваних, околиці кар'єру та відсипка розкриву зрідка радують дослідників випадковими знахідками. Свинцева куля з необрізаним літником і заточний брусок з піщанику для бритви, вірогідно, пам'ятають козаків-січовиків чи «мініховські» війни. Крем'яні відщепи, що не піддаються зносу з часом і розкішний палеолітичний наконечник – свідки часів більш древніх. Наконечник, до речі, майже ідеально повторює знахідку з околиць Білої Скелі в Криму і є, скоріш за все, робочою частиною невеликого топірця. Габаритами, обводами і способом кріплення обидва вони схожі на кельти епохи бронзи. Слід звернути увагу на спеціально щербаті верхні частини, які відповідають підв'язному вушку кельта. Різниця – кельт одягається зверху на підходящу погнуту рукоятку, а крем'яні жала всаджуються в таку ж саму рукоятку з наростом – потовщенням. Але закріплення клейкими складами з наповнювачами (смола хвойних дерев, асфальт, пісок, дерев'яна стружка) і страховий від втрати підв'язки всіх трьох предметів дуже близькі і однозначно необхідні. 

Із знахідок природного походження в околицях кар'єру можна знайти шматки скам'янілої деревини. Поперечні злами окременевших стовбурів в точності відтворюють структуру і річні кільця неогенових (до 25 млн. років) дерев [5, с. 53-54]. Цікаво, що на той час дуб з каштаном ще не були окремими видами, тому наші знахідки є «муміфікованими» залишками нині не існуючих дубо-каштанів (з радіовиступу старшого наукового співробітника відділу природи Запорізького обласного краєзнавчого музею Т. Г. Деркач на початку 2016 р.) 

З розповіді колишнього кар'єрного маркшейдера, на околицях кар'єру під час вскришних робіт в 1966 році було знайдено скам'янілого пня, комлева частина якого разом з відростками коріння досягала 6 метрів у діаметрі! Його виривали із землі двома бульдозерами. Невеликі уламки нам пощастило побачити (і навіть забрати частину) в шафах кабінету маркшейдера та у підривників. 

І хоча цим коротким переліком всі знахідки за багато років пошуків вже і вичерпано, проте, як з'ясувалось, правобережний кар'єр здатен підносити краєзнавчі сюрпризи. 

На початку 2016 року талими та дощовими водами на березі Старого Дніпра в районі добре відомого відпочивальникам прісноводного джерела (між опорою арочного мосту та дробильно-навантажувальними будівлями кар'єру) розмило доволі велике (до 3-х метрів товщиною) відкладення гладко окатаних каменів. Серед гальки розміром з кулак і футбольний м'яч, виділяються величезні валуни більше метру в поперечнику. Виявлено їх було на глибині 1-1,5 м під штучним насипом для укладання шпал залізничної колії. Ще декілька десятків років тому на цих коліях іржавів кістяк думпкара, яким транспортували бутовий камінь і подрібнений щебінь. В декількох десятках метрів знаходиться рівна гранітна стіна, вибрана під час видобутку каменю та прокладення колії. 

Відзначимо, що поверхня окатаних валунів та голишів гладко шліфована і не несе слідів вивітрювання, а це говорить про те, що нанос доволі тривалий час було поховано під товщою землі. Прошарок знаходиться на висоті близько 6-9 метрів над теперішнім рівнем води (враховуючі коливання) і є, скоріш за все, льодовиковим  відкладенням. 

На скелястих обривистих берегах Дніпра, що мають класичних ступінчастих терас, таким наносам зберегтись складно. Найбільше місце подібних відкладень – оголовок острова Хортиця зі своїми знаменитими чорними каменями (зараз перенесеними до відкритого павільйону музейного комплексу) [6, с. 34-48]. Місце для знайденого галечного шару створила колишня річка Верхня Хортиця. Це її північний берег став  пологою терасою, а гирло, заглиблене в берег невеликою бухтою, стало «затишною місциною», що захистило в подальшому шар від розмиву. 

Але самим цікавим стала знахідка на декількох крупних валунах ноздрюватого залозистого шару біологічного походження, що мав роздуви товщею до 15 мм, с включеними в них черепашками черевоногих молюсків. Залозисті нашарування на валунах мають дуже чітку верхню межу, яка визначається як відмітка рівня стояння води в певній водоймі. 

Після  викладення основних обставин, спробуємо глибше розібратись у природі утворення всього комплексу. З мілкими та малими  окатишами взагалі питання, можливо, і не виникло б, але через який  «галтовочний барабан» пройшли крупні глиби, щоб окататись до такого ступеню округлості і чистоти шліфування? Якби валуни були нерухомими, а мілкий ударно-абразивний матеріал просто несло по ним, форма валунів була б іншою. Це значить, що сила водяного потоку повинна була бути такою, щоб  перевертати, крутити та переносити самі валуни, і це повинно було відбуватись на протязі тривалого часу. Таку міць, кількість води та час впливу могло створити тільки танення льодовика. 

Останнє (Валдайське) заледеніння відступало від свого максимального рівня (лінія трохи південніше Мінська і трохи північніше Москви) зі швидкістю 300-450 м/рік. Шістдесятої паралелі цей відступ досяг 12 тис. років тому [7, с. 286-295]. 

Валдайський гляціал спричинив найбільший вплив на наступні зміни клімату, але при цьому він був відносно скромним за площею покрову та кількості запертою (замерзлої) води. Тала вода, що дійшла від Валдайської височини до нас, неминуче втратила б свою міць і не змогла б виконати «роботу» з обкатки та переносу важких глиб. Значить все ж таки заледеніння  Дніпровське! 

Його східний (Донськой) язик спустився міжріччям Дону та Хопру до їх злиття трохи нижче 50-ї паралелі. Для західного язика долина самого Дніпра явилась трогом (від німецького – «корито») льодовика, його підошвою, дном. Льодовик в чималій мірі вплинув на формування Дніпровського водозбірного басейну. 

Найбільш південною точкою льодовика явилась паралель 48,5° по руслу Дніпра (нині – урочище та селище Червоний Камінь в межах м. Дніпра). Саме його танення цілком могло окатувати крупні валуни, і не тільки в нижній межі, а і  по мірі відступу [8, с. 162]. Звернімо увагу, що наш край не входить до складу так званих моренних областей. Моренні горби, «баранячі лоби», ками, ози, друмліни і т. п. в Україні зосереджені в основному на притоках Прип'яті (захід, північний захід від Києва) [9, с. 11, 13; 10, с. 34]. 

Головними слідами заледенінь у нас є зандрові рівнини (площі, які покриті флювіогляціальними піщаними наносами) і часто перекриваючі їх лесові та лесовидно-суглинкові покрови. Незважаючи на різність поглядів на походження лесів, зв'язку їх появи із заледенінням ніхто не заперечує [7, с. 294]. 

Талі води розливали древні ріки пра-Дніпр та пра-Дон до ширини в декілька десятків кілометрів [11, с. 49]. Силу та абразивний вплив талої води добре описав С. С. Кузнєцов: «В цьому відношенні автору згадуються його спостереження за такою могутньою рікою як Лена.  <…> Весною в південних областях повний льодохід, північніше ж могутній товстий лід. Виникають величезні затори від скупчення міцного льоду на всю глибину ріки. На початку льодоходу вся величезна маса великих крижин виходить з берегів, повзе по бичевнику, своєю величезною силою полірує до дзеркальності поверхню валунів і гальок та відриває від берегових скель чималі глиб, які далеко відносяться льодом»  [8, с. 163]. 

Відзначимо деталь: тануть південні області, північ покрита кригою. Але ж і тече Лена на північ! За нормальних умов на Дніпрі таке було б неможливим – він і тече на південь, і  водостік не в приклад менше. Але танення льодовика було як раз станом аномальним, який через протяжність цього процесу в часі, став нормою. 

На власні очі побачити силу води, яка періодично замерзає і тане, можливо на берегах Каховського водосховища. А саме, ми його спостерігали на ділянці від м. Василівка до м. Дніпрорудне. Весною, після сходу криги, на берега з боку води як би насунуті могутньою землерийною технікою величезні маси землі, каменю, зламаних стволів дерев. При відступі води з мілководдя, площі дна за розміром в декілька футбольних полів стають як випрасувані праскою. Іноді дно поцятковане паралельними чи хитромудро закрученими борознами та рисками. Величезні валуни виявляються перенесеними на великі відстані. На ділянках берегів довжиною до двох сотень метрів, на всю ширину пляжу можуть надовго залишатися напластовані один на одного пачки криги висотою до 10 метрів. Під час танення вони змерзаються в моноліт, який при цьому ще й спирається задньою частиною на круті обриви берега. Якщо схили берега і покриті листям дерева на них затіняють цей моноліт криги, то він може проіснувати до кінця весни і навіть тимчасово формувати навколо себе особливий мікроклімат. Так проявляє себе озерний ефект (мілководне водосховище, можливо тільки виключаючи руслову частину, як раз і є штучне озеро): «Під час коливання температури крига розширюється і стискається. Коли відбувається стискання, крига розтріскується, і тріщини заповнюються водою, яка теж замерзає і розширюється. Якщо температура трохи підвищується, лід розширюється і як результат виникають горизонтальні сили, які діють  у напрямку берегової лінії і змушують опади і уламки насуватись на берег» [12, с. 294-295].   

Повертаючись до основної теми дослідження, слід провести проміжні висновки: товща води і відірвані крижини Дніпровського льодовика (250-100 тис. років тому) окатали, перенесли та відклали галечники і валуни. Вони захоронили їх під наносом в «кармані» бухти древнього притоку. До речі, окатані невеликі валуни і гальку ми знаходили і в Канцерівській і Широкій (Кайдацькій) балках та їх ярах. Це значить, що розливні води підіймались до цих рівнів, зберігаючи при цьому енергію для перенесення матеріалу. Один крупний, округлий, гладко відшліфований валун знайдено нами на північно-західному урізі кар'єру. Він частково заглиблений в дресву древньої материкової поверхні на висоті близько 21 м над теперішнім рівнем води. Нажаль, наявність поряд відсипки кар'єрівської вскриші не дозволяє з впевненістю стверджувати, що він знаходиться на так би мовити «своєму рідному» місці.   

Крім того, поряд із знайденими нами нашаруваннями, на рівні теперішнього берегу знаходиться ще один крупний плоскувато-округлий валун. Його поверхня сильно еродована і стоїть він як би на ребрі. Є ймовірність того, що і він відноситься до тієї ж серії принесених каменів, але давно опинившись на денній поверхні піддався сильному вивітрюванню, а потім сповз по схилу і стоїть зараз в доволі нестійкій (з точки зору ентропії) рівновазі. 

Ще важливо відзначити, що на відміну від хортицьких чорних каменів, наші гальки та валуни складаються в основному з гранітів, мігматитів та граніто-гнейсів, характерних для порід середньої течії Дніпра [3, с. 10]. 

Щоб картина льодових катастроф (від грецького «переворот», в окремому випадку відповідає лат. revolutio) – як руйнівних так і творчих – була повною, нагадаємо ще і про те, що з таненням Дніпровського гляціалу пов'язується поява Нового Дніпра. Пропускній здатності затиснутого скелями русла (навіть разом з акумулятивними басейнами) не вистачало для скидання такої маси води і вона промила додатковий канал в обхід хортицьких скель. Так з'явився найбільший острів на Дніпрі і район так званих Пісків. 

Втім, спори з цього приводу ще не завершені, а у зв'язку зі стагнацією фундаментальних наук в постперебудовній та незалежній Україні до остаточного прояснення питання ще далеко. У держави гроші на науку, як завжди, за залишковим принципом, а імущі так і не знаходять для себе зиску у довгострокових проектах. Ось і вимушені аматори-краєзнавці, як кажуть, на власний розсуд, намагатись самостійно розібратись в глобальних геопроцесах, щоб  не згасла іскра знань. 

Опишімо докладніше залозисто-бактеріальний наліт на крупних валунах. Під мікроскопом він виявляє вельми упорядковану оолітову структуру. Своєю слоїстою ноздрюватою поверхнею зовні він дуже нагадує онкоїдні утворення в верхньосарматських вапняках берегової смуги Каховського водосховища (на лівому березі деякі ділянки між м. Василівка та селом Ушкалка, а на правому – корінне відкладення на захід від села Висшетарасівка). Ці строматолітові відкладення (гр. stroma – шар) – біогерми шкаралупчасто-концентричної будови мають вапняково-доломітовий склад [13, с. 39] і є результатом взаємодії ціанобіонтів і бактерій на рівні симбіозу, а можливо і симбіогенезу. 

Досліджуваний нами наліт створили прокаріоти з іншого царства – літотрофні (автотрофні) бактерії. Деякі їх види можуть обходитись без світла (хемосинтез), але, враховуючи чітку межу утворення (можливіше за все рівень водойми), то саме ці бактерії були фотолітофорами. Світла в поверхневий шар водойми потрапляє достатньо. Щось схоже (а можливий і повний збіг) ми можемо спостерігати і зараз у вигляді слизового чи  водоросте-слизового обростання прибережних каменів. За типом обміну речовин бактерії дуже різноманітні – сірко-, азотно-, ацетатно-, вуглецеутворюючі і т. п.

 Ми ж маємо справу із залозисто-марганцевими бактеріями, роль яких в геопроцесах дуже велика. З їх діяльністю пов'язано утворення цілих родовищ корисних копалин [14, т. 1, с. 89-94]. Якщо врахувати, що тала вода, яка є майже дистильованою, є прекрасним розчинником в загальній кількості і залозистих сполук, то можна бути впевненим, що в їжі бактерії нестатку не відчували.

  Вміщені в роздувах спіральні раковини відносяться до виду Viviparus (живородка,  лужанка). Представники роду живородок є мешканцями  прісноводних водойм, навіть витримують в пригирлових частинах рік солоність до 5 ‰. Рід широко розповсюджений та існує з мелового періоду. [14, т. 2, с. 218-219]. Переважні місця проживання – заплавні озера, затоки річок, зарослі рослин, прибережний мул. Бажано для всіх видів цього роду слабка течія або її відсутність [15, с. 42].

 «Мамонт» не недавня знахідка. він вже років п'ятнадцять знаходиться під нашою пильною увагою. Викликали подив і нерозуміння компактні точкові удари, схожі на сліди від куль різнокаліберної зброї, якими до недавнього часу ми їх і вважали. Тільки з появою сучасної цифрової фототехніки вдалось сфотографувати і сильно збільшити на екрані дно заглиблень, а також порівняти їх з такими ж слідами куль на граніті (стели на закинутому єврейському кладовищі за Верхньою Хортицею): структура дна виявилась дуже різною, на «ранах» у мамонта виявились ковзаючи риски. Заглиблення були явно нанесені ударним способом. Крім того, еродованість заглиблень майже не відрізняється від загального  фону. У природних умовах до такого стану гранітна поверхня вивітрюється протягом дуже тривалого часу. 

Камінь виглядає частиною скелі, що тирчіть, але зондування щупом визначило, що він заглиблений в ґрунт всього на 35-55 см. Задня частина «звіра» прилягає до асфальтованою доріжки. Під час її ремонту вдалось з'ясувати, що і заглиблена у землю частина має сліди ударів. А саме головне, що у стегна на глибині всього 60-70 см був виявлений кварцевий клиноподібний виколок з розкришеним носиком, схожий із сучасним топором-колуном. Від розкришеного і затупленого кута йдуть довгі тріщини. Його габарити: довжина – 18 см, ширина – 12 см, висота – 9 см. Невелика глибина знахідки не повинна бути приводом для збентеження. Згадаємо, що парк знаходиться на схилі, підпертому штучною стінкою тільки в недавні роки, а лесово-піщанистий ґрунт досить сипучий і насилу утримується на схилах рослинним дернуванням. 

В околицях кар'єру нам часто траплялись подібної форми виколки по площинам спайності жильного кварцу. Цікаво, що ділянки, які містять кварцові жили гранітної породи, зосереджені у великій кількості на ділянці сучасної денної поверхні. На глибині, в місці сучасного видобутку, граніт майже не містить таких потужних чистих кварцових жил. 

Від природніх виколків наш «колун» відрізняє окрім розкришеного носика і інші сліди людської діяльності. На кутах сходження граней він має дугоподібні виїмки. Точно такі самі виїмки мають кремнієві ретушери з Криму (околиці Ак-Кая), ретушери з граніту і, що важливіше, з того ж самого кварцу з Надпорожжя – на нашій бідній кременем території його замінив кварц. Його то було у достатній кількості – в районі вскришних відсипок ми знаходили ідеальні куски і навіть монолітні найчистіші глиби без жодної тріщини. 

 Взявши такий, що підходить за габаритами та вагою природній виколок, ми спробували відтворити сліди від ударів, як на «мамонті». Проби на свіжому граніті не були успішними, а ось вивітрена еродована поверхня древніх валунів цілком піддається твердості кварцевої сокири (твердість кварцу за Моосом – 7). Ударна в'язкість у виколків не висока порівняно з гранітом – порода все ж є «композитним» матеріалом, але маючи кварц в достатній кількості, це не є суттєвою проблемою. Зрозуміло, на момент нанесення «ран» поверхня валуна – «мамонта» вже була вивітреною.

  Знайдений кварцевий виколок безумовно є знаряддям древніх людей і найімовірніше, що в загальній кількості саме ним безпосередньо наносились «рани» кам'яному слону. Це, в свою чергу, означає, що зооморфна кам'яна фігура знаходилась в зоні інтересу древньої людини. Але коли і в яких формах проявлявся цей інтерес?